Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

кульгає, тільки-но опинившись на самоті, ми віримо йому. Отака тут теорія. Дерев’яна нога насправді кульгає невпинно, але ми помічаємо не завжди, тож саме це й відтворює мистецтво прикидання: приголомшливі миті, тільки їх. Раптом згадавши, що цей чоловік кульгає, ми соромимося, забуваємо про властиве йому зло, і сором переконує нас, тож чоловікові, що прикидається, можна довгий час не кульгати, тепер він може заспокоїтися.

Ґантенбайн, на мою думку, віддавна любить шахи, і ця пристрасть йому теж минається без підозр.

— Ти розставив? — запитую я.

— Хвилиночку, — відповідає партнер, — хвилиночку!

Я дивлюсь і чекаю...

— Так, — каже партнер, — розставив.

— Ну?

— B1 — AЗ, — повідомляє партнер.

— Отже, пішов конем! — кажу я, і передусім партнер, який ще не звик, що я маю шахівницю в голові, здебільшого дивується, коли я, натоптуючи люльку, примовляю: — Отже, пішов конем! — А найбільше дивується, що я пам’ятаю, де стоять мої фігури, яких я, звісно, не чіпаю руками; я запалюю собі люльку й кажу:

— F8 — BЗ.

Партнер сподівався, що я забув про свого слона, а тепер присоромлений і спокутує за це не тільки своїм конем, а й чистим сумлінням, бачу, він починає партачити.

— Ну? — запитує Ліля. — Хто виграє?

— Ґантенбайн! — каже він якомога веселішим, але нервовим голосом, я бачу його пальці, він потай рахує фігури, він не може збагнути, раніше мій партнер завжди розбивав мене, а я нічого не навчився, нічого, пов’язаного з шахами. Він просто дивується. Не думає, а дивується.

— Розставив? — запитую я.

Здається, ніби він уже й не бачить.

— Гаразд, — каже він, — B2 — AЗ!

Партнер справді вважає мене за сліпого.

— B5 — A1! — вигукую я, і, поки партнер власноруч змушений викидати свою туру, щоб поставити мою королеву на лінію своєї королеви, він хитає головою, а про випадок, якщо Ґантенбайн не тримає в голові картини, оголошує сам: «Шах!» — а я кажу Лілі, що тепер вона не повинна заважати нам, але запізно; мій партнер кладе свого короля, чого я, звичайно, не бачу; я чекаю і смокчу люльку.

— Мат! — повідомляє він.

— Як?

— Мат! — підтверджує партнер.

Я, мабуть, якийсь феномен.

Тепер зайшло вже так далеко, що Ліля навіть розклала свої листи, листи якогось незнайомого добродія, що розірвали б наш шлюб, якби Ґантенбайн прочитав їх. Він не читає. Щонайбільше поставить на них попільничку або склянку від віскі, щоб ніякий вітер не гортав їх.

Сподіваюся, я не вийшов зі своєї ролі. Як допомагає зір! Можливо, Ґантенбайн ще не доріс до величі свого кохання, при нагоді він знімає з обличчя окуляри сліпого й одразу затуляє руками очі, наче вони печуть йому.

— Що з тобою?

— Нічого, — кажу я, — кохана моя...

— Болить голова?

Якби Ліля знала, що я бачу, вона сумнівалася б у моєму коханні, і наше життя стало б пеклом: чоловік і жінка, але немає пари, бо тільки таємниця, яку вони ховають одне від одного, робить їх парою.

Я такий щасливий, яким ще ніколи не був із жінкою.

Коли Ліля, раптом немов схаменувшись або злякавшись, бо вочевидь спізнилася, мерщій вибігає з дому й каже, що сьогодні їй треба до перукаря, бо в неї коси, як у відьми, а потім повертається від перукаря, до речі, відомого тим, що він примушує клієнток чекати, а я з першого погляду бачу, що її коси й близько не були в перукарні, і Ліля, власне, не наголошуючи, що почула цю новину під ковпаком для перманенту, розповідає про якусь подію в місті так, наче чула про неї в перукарні, я ніколи не кажу: «Лілю, чому ти брешеш?» Якби я сказав це навіть з любов’ю, так би мовити, з гумором, вона б однаково образилася, запитала б, як він, Ґантенбайн, не здатний бачити її кіс, може верзти такі нечувані дурниці, мовляв, вона не була в перукаря. Я бачу коси, але не думаю, що Ліля схожа на відьму. Тож нічого й не кажу, навіть з гумором. Але ж чи повинен я знати, де була Ліля від четвертої години пополудні? Щонайбільше я кину мимохідь, розумієте, не торкаючись її любих кіс: «Гм, яка ти сьогодні гарна!» — і вона не запитує, як Ґантенбайн може казати ці слова, вона щаслива, хоч би хто казав їх. І тут я кажу щиру правду, Ліля гарна саме тоді, коли не ходила до перукаря.

Та й Ліля купається в іще не баченому щасті.

Про квіти, які раптом з’являються в нашій квартирі, я згадую тільки тоді, коли знаю, хто прислав їх, — коли знаю про це від Лілі. Тоді я можу говорити навпростець: «По-моєму, ці орхідеї від твоєї дирекції вже можна викинути». І Ліля розуміє. Але вряди-годи трапляються квіти, про які краще не згадувати, троянди, про які не згадує і Ліля, тридцять троянд на довгих стеблинах, і хоча їхні пахощі неминуче виповнюють квартиру, я не кажу нічого. А якщо нагодиться якийсь гість: «Ох, які гарні троянди!» — я не чую нічого, тож немає потреби, щоб Ліля тепер казала, хто прислав їх. Якби я почув, хто прислав, я б не розумів, чому про троянди, які я бачу вже три дні, вона досі мовчала. Якийсь безневинний шанувальник її мистецтва. Ліля тоді не бентежиться з прізвищем, є багато шанувальників її мистецтва, які жаліють не тільки Ґантенбайна, бо він, відомо, не бачить її мистецтва, а й Лілю; захоплюються цією жінкою не тільки з огляду на її мистецтво, а як просто людиною, бо вона кохає чоловіка, який не бачить її мистецтва. Через те і троянди. Або інше що-небудь. Я не запитую, хто подарував їй гарненького браслета. Те, що я бачу і чого не бачу — лише питання такту. Можливо, і шлюб узагалі — лише питання такту.

Інколи в Лілі, як і в кожної наділеної натхненням жінки, трапляються зриви. Все починається з поганого настрою, який я одразу помічаю, і кожен чоловік, що не прикидається сліпим, за мить запитав би, що трапилося, спершу ніжно, а потім сердито, бо вона мовчить, і мовчить дедалі красномовніше, щоб не вийти зі свого кепського настрою, і зрештою з усвідомленням провини, хоч і не мавши за собою ніякої конкретної провини, я запитую:

— Може, я образив тебе?