Читати книгу - "Женоненависник"

більше не показувався. Один раз, десь в обідню пору, він мчав повз садибу на мотоциклі, помахав нам здалека рукою, але не заїхав.

Дні йшли, і мій подив зростав. Я казала дівчатам:

— У Гомункулуса прокинулись до мене глибокі почуття. Я наговорила йому обнадійливих речей. Він неодмінно мусить повернутися!

Мої союзниці вже ні на що не сподівалися:

— Все й так було зрозуміло, Capo... То все була марна праця... Хіба тобі не казали, що в нього серце нечуле, мов каменюка?

Одна тільки стара вовчиця Ісмет-ханим все ще не полишала надії:

— Ми з Бегіре сходимо в табір. Я йому навіть натякну, що коли він запропонує тобі вийти за нього, то ти не відмовишся. І Гомункулус неодмінно приїде!..

Ісмет-ханим зробила, як обіцяла. Взяла Бегіре й під якимось приводом пішла до табору. З її власних слів, вона дуже вправно впоралася з завданням... Гомункулус обіцяв приїхати наступного ранку... Але наступного ранку...

Ох, Нермін, цей світ сповнений прикрих збігів обставин! Неподалік розташувався піхотний полк, який прибув сюди на маневри... І офіцери вигадали собі спортивну розвагу...

Збиралися грати в футбол, стріляти, влаштовувати кінні перегони, ще казна-що... А ще вирішили влаштувати мотоциклетні гонки... Мали змагатися двоє офіцерів і двоє цивільних... І вранці Гомункулус вирішив взяти участь у цих гонках...

Десь опівдні я отримала коротеньку записку: «Маю термінову професійну справу. На жаль, вийшло так, що я збрехав — я не зможу приїхати. Може, завтра, як дасть Бог».

Гомункулус знову обдурив нас. Мене охопив такий гнів, що я аж занедужала. А через кілька годин мені повідомили про його смерть. На повороті він не впорався з керуванням, впав у провалля й розбився... Це була така трагедія, що мені не вистачило духу слухати подробиці.

Ох, Гомункулусе, що не кажи, а ти став жертвою власної безсердечності. Якби ти вибрав Сару, яка з нетерпінням чекала на тебе, а не ці прозаїчні спортивні змагання — хіба б такою була твоя доля? Ну, пиха б твоя трохи постраждала. Але ти б продовжував жити під ласкавим сонцем цього осіннього дня... І т. ін.

Сара

Частина друга

Листи небіжчику

І

Гомункулус — померлому другові

Вночі була страшенна задуха... Я ніяк не міг заснути. Взяв свою розкладачку й вийшов з намету. В п’яти хвилинах ходьби від табору є невеличкий пагорб. Я кажу «пагорб», але якщо глянути згори, скажімо, з літака, то здасться, що це ставок... Уяви собі галявину, густо оброслу довкола вересом... Ґрунт вкритий рідкою пожухлою травою, сухими колючками, всіяний дрібним камінням... Вдень подивишся — пустка, та й годі. В природі, напевно, немає стараннішого та завзятішого двірника, ніж місяць. Яким тільки плямам, якому брудові, якій гидоті він не дасть ради? Пройдеться своєю променистою мітлою по болоті, дивишся: де був бруд і багнюка, там стало чисто, мов у небесній височіні...

Впаде промінь на чабанську ґирлиґу, прикрасить її золотом-сріблом — ось тобі й королівське берло, оздоблене коштовним камінням. Впаде на масне, скуйовджене волосся голодранки-жебрачки, що заснула собі на роздоріжжі, — і мовби надягне на неї золоту корону, яку в багатих церквах малюють на голові Діви Марії...

Я тобі навіть більше скажу: місяць не тільки світ очищує від бруду і скверни, але певною мірою й виполіскує серця.

Скільки злоби, ворожнечі, ненависті, підступних намірів розтопило місячне сяйво, скільки грішних та гнилих душ, хоч би й лише на якийсь час, прикрасило воно добрими почуттями.

Ну, годі просторікувати, повернімося до теми нашої розмови. Тієї ночі місяць стояв прямо над галявиною, ллючи своє світло, мов із фонтанчика з питною водою, на цей клаптик землі, оточений густим вересом. Здавалося, світло, мов вода, розливається по сухій траві, плещеться, брижиться.

Я поставив розкладачку посеред галявини й улігся горілиць...

Небо тієї ночі було якимось беззвучно-святковим. Безперервно то тут, то там салютом спалахували свічки зірок.

Я не знаю, скільки я отак пролежав, заклавши руки за голову, вдивляючись у небо. Перед моїми очима прокручувалася кінострічка... Сцени, епізоди, крупні й загальні плани — все змішалося в цьому кіно... Воно перестрибувало з епізоду на епізод, з одного загального плану на інший, кадри були десь засвічені, десь потемнілі. Головних героїв було двоє: я і ти. Моя бридка карикатурна пика й твоє прекрасне обличчя, Недждете.

Врешті-решт, кіно скінчилося. Знову спека... Сон ніяк не йде... Треба чимось зайнятися... Думав я, думав. Зрештою, не знайшов нічого кращого, як сісти писати тобі листа. Власне, в цьому назріла потреба. Я довго підраховував, і вийшло, що нам із тобою не випадала нагода поспілкуватися вже сім років, шість місяців і двадцять один день.

Як ти, Недждете? Я питаю, бо так прийнято питати в листах. Насправді я ж знаю, що в тебе немає ні проблем, ні жалів, ні гризот. Ти ліг у домовину — дивитися найсолодший у світі сон. І цього сну тобі вистачить на цілу вічність, щасливий залицяльнику!

Втім, були дурні, які намагалися позбавити тебе цієї втіхи. Та, на щастя, поруч із тобою був твій вірний друг Гомункулус. За жодну ціну я не пустив до тебе наречену, коли ти лежав на смертному одрі, й різні йолопи за це проклинають мене, називають безсердечним тираном.

Та ти й сам тоді так вважав. Перед смертю ти цілував мені руки, благав: «Дай мені хоч поглянути на Реміде!»

Ти й після смерті наче тихенько продовжував плакати. Коли я востаннє поцілував заплющені очі, мої губи зволожилися слізьми. Я й зараз відчуваю на вустах їхній солоний смак.

Так, ми з тобою розлучилися, посварившись. В релігійних книжках пишуть, що людина після смерті пізнає істину. Якщо це правда, то ти вже зрозумів, чому Гомункулус так вчинив, чому так уперто не бажав, щоб ти востаннє поглянув на Реміде. А якщо книжки брешуть, то я сам розкрию тобі правду.

Ти, Недждете, був тендітним, мов дівча, соромливим, несміливим хлопцем. Але ти кохав. А кохання здатне зробити з людиною все, що завгодно, в тому числі — штовхнути на подвиг.

Нам із тобою випала доля як у школі, так і в війську бути разом. Я служив рядовим в обозі, ти — писарем при батальйонному штабі. Ні мені, ні тобі не загрожувала небезпека. Але як я вже казав, ти кохав. Тобі не сиділося на місці, ти палав бажанням неодмінно здійснити щось надзвичайне.

Одного дня ти сказав мені: