Читати книгу - "Женоненависник"

class="p1">— Я переводжуся зі штабу, Гомункулусе. Я хочу разом з хлопцями в пекло, на передову.

Я здивовано зазирнув у твоє обличчя. В мене ледь не зірвалося з язика: «Ти, малий? Та хіба не ти в школі в грозу так боявся грому, що з головою ховався під ковдру й тремтів? Я ще тебе втішав, мовляв, чого тут боятися, я ж поруч...» Але я змовчав. Ти не здогадався про причину мого здивування...

— Ти цього не зрозумієш, Гомункулусе, — сказав ти. — Я кохаю Реміде... А її наречений просто мусить зробити щось надзвичайне...

Я, як завжди, почав кепкувати:

— Звісно, не зрозумію... Ремізе — твоя наречена. Не сьогодні-завтра стане твоєю дружиною. Який сенс ганятися за подвигами, наражатися на небезпеку, якщо ця жінка вже й так належить тобі?

Ти гарячково повторив:

— Марна праця, Гомункулусе, цього не можна пояснити.

Я тупо подивився тобі в лице, байдуже знизав плечима:

— Твоя правда, малий... Де мені це зрозуміти... Роби, як знаєш.

Я казав, що не розумію, Недждете, але ж я чудово розумів, який вогонь палає в твоєму серці... Я не зробив нічого, аби відмовити тебе від цього бажання. Ти був таким щасливим! Ти кохав, і тебе кохали. Що може людина, яка досягла такої вершини щастя, ще прагнути в цьому світі? Отже, ти б уже не став журитися, якби навіть випало померти.

Але в бойових лавах на тебе чекало дещо набагато жахливіше за смерть. Снаряд, що розірвався поруч із тобою, спотворив тобі обличчя, надягнув на твоє прекрасне лице маску, потворнішу й страшнішу від Гомункулуса. Якби ти й вижив, то щасливим ніколи б не став. Всі відверталися б від тебе. Одні б насміхалися, інші — гидували. Може, комусь би було тебе направду шкода. Але ця жалість була б для тебе ще нестерпнішою від кпинів та образ.

Отже, мусиш дякувати, що тобі не довелося серед людей скніти живим мерцем.

Який жахливий був той день, Господи Боже!.. Скільки я виніс, коли мені довелося обороняти тебе від зграї йолопів, від Реміде, та й від тебе самого. Реміде побивалася під дверима, заламуючи руки, кричала: «Покажіть мені його востаннє!» Ти в палаті цілував мені руки, ридав і бився в агонії.

Зграя йолопів, вважаючи, що виконують свій людський обов’язок, насідала на мене, погрожуючи кулаками, обзивала мене підлим, бездушним тираном.

Але я був незворушний, мов скеля.

Реміде не повинна була бачити тебе... твого жахливого, спотвореного обличчя, яке перетворилося на суцільну рану. Твоє важке поранення ще більше прикрашало твій образ у її мріях. Хтозна, наскільки вродливішим ти уявлявся їй, лежачи на смертному одрі. Дівчина мусила зберегти цей образ назавжди.

Я живо уявляю собі, що б сталося, якби я дозволив вам востаннє побачитися. Вона б скрикнула від жаху, або навіть від огиди чи відрази, затулила б обличчя долонями. Ти думаєш, замріяні дівочі очі зуміли б розгледіти сховану під огидною маскою прекрасну душу? Ти жив, не знаючи, що таке бути потворним, і помер, так і не спізнавши цього. А Гомункулус живе з цим лихом усе життя. Нікому пізнання істини не дісталося таким болісним досвідом, як йому.

Так, Реміде, побачивши тебе, скрикнула б від жаху, затулила б обличчя долонями. Ти б побачив це і помер у розпачі.

Ваше кохання в одну мить перетворилося б на давній спогад. У цієї дівчини, можливо, вистачило б душевних сил, щоб поставитися до цього спогаду з повагою та співчуттям. Можливо, вона стала б шукати на твоєму обличчі необгорілий, нерозкривавлений клаптик, аби не позбавити тебе прощального поцілунку. Заплющивши очі, силуючи себе, поцілувала б тебе востаннє, але до кінця життя відчувала б на вустах холод цього поцілунку.

Я, розлучивши тебе в останні хвилини життя з нареченою, запобіг цьому лихові. Вже стільки років, місяців і днів спливло з того часу... Я з тих пір не бачив Реміде. Можливо, зараз це задоволена життям заміжня жінка з купою діточок. Але я впевнений, що вона й досі кохає тебе.

Реміде зараз більше твоя дружина, аніж того чоловіка, поруч з яким знаходиться щогодини.

Цим щастям ти завдячуєш мені, самовідданому Гомункулусові.

Ти можеш спати щасливим і спокійним вічним сном людини, яка кохала і яку кохали.

Гаразд, повернімося до теми нашої розмови... Отже, я цієї ночі, лежачи горілиць під зорями, ніби бачив сон наяву. Перед моїми очима, мов уривки старої кінострічки, пронеслася давня історія нашої дружби. Оповім тобі трохи.

Кінець канікул... Школа перший день, як відкрилася... Уроки ще не почалися...

Хто перескладає іспити, хто подає документи в школу, хто складає розклад уроків... В садку сохнуть свіжопофарбовані парти...

Страшенно нудячись, я тиняюся самотою... Школа ще зовсім порожня...

Ніхто з друзів ще не повернувся... Крім двох-трьох десятків безпритульних учнів, що всі канікули просиділи в школі, нікого ще немає...

З тих, у кого є сім’ї, приїхав лише я... Один із учителів похвалив мене:

«Молодець, Зія! Ти, виявляється, любиш школу більше всіх... Дивись, ще заняття не почалися, а ти вже приїхав!»

Старший класний наглядач, що стояв неподалік, теж втрутився в розмову:

— Так не сам же приїхав, а привезли... Під конвоєм, як ото до в’язниці чи в заслання. Я підозрюю, що цей завчасний приїзд не віщує нічого доброго...

— Що ви, пане наглядачу! Не ганьбіть мене перед вчителем своїми підозрами. Я вже виправився.

Наглядач знов-таки з недовірою посміхнувся:

— Дай Бог, Зія, дай Бог... Я дуже на це сподіваюсь... Ти вже виріс. Може, цього року поводитимешся по-людськи...

Ми ґречно й привітно усміхаємось одне одному й розходимось. На превеликий жаль, це наша остання усмішка. До кінця року нам більше не судитиметься так люб’язно одне одному всміхатися.

Можливо, завтра, а може, ще й сьогодні ввечері почнеться моя епопея, і старший наглядач, який у школі грав роль жандарма чи поліцейського пристава, оголосить мені війну й почне вживати до мене заходів.

В мене перед очима знову постає боротьба між цим нещасним шкільним служакою та мною.

Хтозна, скільки разів він ганятиметься за мною з дрючком, скільки сніжок та пущених із рогатки камінців поцілить йому в голову, скільки разів він гепнеться на підлогу в темному коридорі через поставлені мною підніжки. А проте він, сердешний, цього року ще більше втомився й постарів, тож помагай йому Аллах...

Старший наглядач сказав вчителеві правду. Я був лихом не тільки для свого дому й родини, а й для цілого кварталу. Мої вже не могли дочекатися кінця