Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

а не утопія загальної чемності й добра. Коли ми не даємо людям ставити запитання, пізнавати непопулярні думки, висловлювати незгоду — ми зрощуємо невдоволення. Обмежуючи гумор стендапу цензурою, припиняючи дискусії, ми позбавляємо себе клапана для випуску пари, якого потребує цивілізація, щоб витримувати напругу, неминучу в плюралістичній демократії. Правильна відповідь тому, хто з вами не згоден, — дискусія; правильна відповідь тому, хто хоче змусити вас замовкнути, — середній палець. І що далі, то частіше — дякуючи нашій культурі затуляння ротів — ми тицяємо цей палець одне одному. Ось що дала нам культура дезінтеграціонізму: не єдність, а лють.

Соціальні інститути слід зруйнувати, щоб уряд міг об’єднати нас

Уніоністська культура прославляє церкву і сім’ю як стовпи американської величі. Дезінтеграціоністи нападають на ці інститути, що становлять центр американського життя, вважаючи їх бар’єрами на шляху до порядності, а не запорукою порядності в суспільстві Америки. Культура прав, за дезінтеграціоністами, — це культура дискримінації. Зрештою, американці проголошували особисті права одночасно з підтримкою рабовласництва і впровадженням законів Джима Кроу; вихваляли права, ігноруючи тяжке становище пригноблених. Традиційна уніоністська культура вільно визнає ці істини, проте вказує на те, що людині від природи властиво помилятися, а соціальні інститути мають цілющу силу. Культура дезінтеграціонізму, яка тримається на філософському принципі піддатливості людської натури і визначення її самими соціальними інститутами, обвинувачує ці інститути в усіх фіаско. Уніоністська культура бачить сегрегацію як нездатність індивідуумів захистити правову систему; на погляд дезінтеграціоністської культури, сегрегація є проявом самої правової системи, підтримуваної інститутами.

Очевидним вирішенням цього завдання стане руйнування фундаментальних соціальних інститутів. А найлегший спосіб зруйнувати ці інститути — ставитися до них як до перепон на шляху до більшої, повнішої свободи. Така інша свобода є багато в чому сексуальною за натурою: дезінтеграціоністи пропонують перспективи сексуальної утопії, звільнення від почуття провини й сорому, які походять від сім’ї та релігії, — звільнення від усіх наслідків, про які попіклується влада. Дезінтеграціоністи виторговують стан вічного отроцтва, називаючи його правами. Єдині бар’єри на шляху в цей рай — зашкарублі, фанатичні соціальні інститути, які створили невиліковно хворе тіло нашого суспільства.

Ця ідея не нова. Ще Карл Маркс уважав церкву і сім’ю завадами у справі перебудови суспільства. І пропонував зруйнувати сімейні та релігійні структури як передумову цієї перебудови. «Скасування релігії як ілюзорного щастя людей є вимогою для їхнього істинного щастя», — писав Маркс. «Маніфест комуністичної партії» закликав до знищення сім’ї й заміни «домашнього виховання соціальним», називав сам інститут сім’ї «буржуазним» засобом «експлуатації дітей батьками» і «місцем деградації жінки».

Напади на сім’ю і церкву в США по-справжньому почалися під час атаки другої хвилі феміністичного руху на інститут шлюбу. До цього сім’я і шлюб вважалися ключовими компонентами цивілізації, островом порятунку серед моря турбот. Молоді чоловіки й жінки прагнули шлюбу як ознаки дорослості: у 50-ті роки XX століття пересічний чоловік одружувався у віці двадцяти трьох років, а пересічна жінка — у віці двадцяти. Хоча в період між 1900 роком і кінцем 30-х рівень народжуваності швидко впав, у 50-ті він різко зріс до показника 3,8 дитини на кожну жінку — і навіть під час демографічного зниження народжуваність в Америці ніколи не падала нижче від «рівня відтворення». Коли жінки вагітніли поза шлюбом, від них очікували вступу в шлюб: між 1950 і 1954 роками близько 17,2% первістків зачиналося поза шлюбом, але понад половини вагітних жінок виходили заміж до народження дитини. Натомість у період 1990–1994 років 52,8% первістків було зачато поза шлюбом і понад дві третини цих дітей народились у самотніх матерів.

Друга хвиля феміністичного руху радикально змінила типовий образ шлюбу, в якому чоловіки сприймалися як годівники й захисники, а жінки як домогосподині. Друга хвиля фемінізму вбачала в шлюбі насаджуваний чоловіками патріархальний інститут, який існує, щоб прикувати жінку до кухні й спальні. Істинна самореалізація, вважали учасниці цього руху, полягає в ширшому звільненні від інституту шлюбу. Бетті Фрідан у своїй книжці 1963 року «Загадка жіночності» (The Feminine Mystique) писала, що жінки живуть у муках духовного голоду, «дивного неспокою, відчуття невдоволення, туги, від якої страждає американська жінка середини XX століття». Фрідан, яка характеризувала роль заміжньої жінки як «комфортний концтабір», казала, що суспільство перетворило жінку на «ходячий труп». Природно Фрідан додавала до цього, що релігія створює бар’єр, який рятує цей злостивий інститут від зруйнування: «Жінкам ортодоксального католицького або юдейського походження важко пробитися крізь образ домогосподині, сакралізований канонами їхніх релігій, ідеями, закладеними в них та їхніх чоловіків із дитинства, догматичними визначеннями шлюбу і материнства, які проповідують їхні церкви».

Сімона де Бовуар вважала, що жінки, задля їхнього ж блага, мають бути відгороджені від материнства: «Жодній жінці не можна дозволяти залишатися вдома, щоб виховувати дітей. Суспільство мусить бути цілком іншим. У жінки не має бути такого вибору, бо коли цей вибір існує, надто багато жінок робить його. Це один зі способів підштовхнути жінку силоміць у певному напрямку». Істинна самореалізація має здійснитися шляхом звільнення жінки як від чоловіка, так і від її власного біологічного потягу до дітонародження й виховання. І знову така самореалізація вимагатиме руйнації релігійних інститутів: «Християнська ідеологія, — писала вона, — чимало додала до гноблення жінки». Вона називала юдейську традицію «по-дикунському антижіночою» і стверджувала, що за межами релігії не існує підстав забороняти аборти, а заяви релігійних діячів про безцінність людського життя є лицемірством.

Тим часом дослідження Альфреда Кінзі прояснило, що під тонким шаром моральності американці є справжніми сексуальними лиходіями. Його статистичні методи були не просто рудиментарними — вони були повністю помилковими. Проте Кінзі, який ненавидів традиційну мораль, став живим поговором у Сполучених Штатах, коли випустив книжки «Сексуальна поведінка чоловіка» (Sexual Behavior in the Human Male) і «Сексуальна поведінка жінки» (Sexual Behavior in the Human Female). Він виявив — на ґрунті дослідження, диспропорційно проведеного на особах, засуджених за сексуальні злочини, — що близько 70% чоловіків мали секс із проститутками, 17% працівників ферм злягалися з худобою, а 95% самотніх жінок робили аборти. Кінзі заявив, що існують «три типи сексуальних аномалій: утримання, целібат і відкладений шлюб». Він звично висміював релігію як джерело вини й сорому.

Цей погляд гарно поєднується з думкою впливового філософа Франкфуртської школи Герберта Маркузе, який закликав повністю переписати канони людських сексуальних стосунків — секс, вважав він, може розбити кайдани нерівності. Він пояснював, що сама цивілізація може бути скинута на користь «концепції нерепресивної цивілізації, що базується на фундаментально іншому досвіді буття, фундаментально інших стосунках