Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Посланці завмерли. Першою заговорила Міра:

— Піти? Ви... покинете землю? І хочете щоб ми вчинили так само?

— Ми йдемо, щоб жити. Щоб захистити тих, хто з нами. Щоб не стати м’ясом для давнього зла, яке вже прокидається. Ми не можемо перемогти те, що ще навіть не почало наступ. Ми підемо. І, можливо, колись повернемося.

Сідо наблизився, стиснувши кулаки:

— Ти пропонуєш і нам те саме? Втекти? Здати стіни, які трималися століттями? Зтерти себе з карти?

— Я пропоную жити.

— Або ви просто боїтесь. Може, ви просто не хочете вмирати за те, що не можете захистити. Ми не підемо. Комрад стоятиме. Навіть якщо стоятиме в попелі.

— Тоді він і впаде в попелі, — спокійно сказав Івар. — І героїзм не поверне мертвих.

Сідо похитав головою:

— Я думав, ви інші. Що в вас — сила. А ви... просто тікаєте. Як боягузи.

Івар нічого не відповів. Тільки подивився їм в очі. Довго. Спокійно. Ніби запам’ятовував їхні обличчя назавжди. Потім розвернувся.

— Ми ще зустрінемося. Або ні. Але якщо ми виживемо — ви колись зрозумієте, чому ми пішли.

Він пішов повільно. Мовчки. Сонце ховалося за дахом цитаделі, а його тінь тягнулася, немов дорога в невідомість.

Посланці довго дивилися йому вслід. Потім осідлали коней і вирушили назад — на північ, до тих, хто вирішив стояти до кінця.

Ніч накрила Рібел, як мокра ковдра. Було тихо — навіть для міста, де рідко звучала радість. Лише зрідка було чути кроки вартових на мурах, поодинокий дзвін кузні та хрускіт піску під чоботами дозорців. А в будинку Івара горів вогонь — і це було, можливо, єдине живе світло в цьому кутку світу.

Він увійшов важко. Плечі опущені, руки в багнюці й пилюці, в очах — темрява. Він зачинив за собою двері й завмер. Не хотів говорити. Не хотів навіть дихати. Просто стояв, ніби його душа залишилася там, де згасли останні слова посланців.

Хвітсерк сидів у кріслі біля каміна, в руках — кухоль. Підняв очі й одразу все зрозумів. Без питань. Просто підняв другий кухоль, наполовину повний, і мовчки простягнув брату.

— Я думав, ти підеш до Клер, — тихо сказав він. — Але потім зрозумів, що ти підеш додому. Забагато...

Дрім вийшла з кухні, витираючи руки від борошна. Обличчя її було втомленим, але очі — ясними. Вона одразу підійшла до Івара, нічого не кажучи, просто обійняла. Він стиснув її, як потопаючий хапається за берег. І тільки потім — випив до дна.

— Ну? — запитав Хвітсерк, коли Івар сів.

Івар видихнув.

— Я говорив з ними. З посланцями. Розповів усе. Про Сум’Ракул. Про Нубія. Про жнива. Про те, що ми йдемо.

— І? — Дрім сіла поруч.

— Вони назвали нас боягузами. Сказали, що Комрад залишиться. Що стоятимуть до кінця. Що ми — зрадники. Щури, що тікають.

— Знав. Вони горді. Завжди були. Навіть коли в них не було води — молилися, але не просили.

— Так, — Івар випив ще. — Тільки я не знаю, чи не мають вони рації.

Він подивився у вогонь. Полум’я відбивалося в його очах — і в ньому не було героїзму. Лише втома.

— Ти знаєш, що це не втеча, — сказала Дрім. — Я знаю. Клер знає. Навіть Хартлесс знає. Це... вибір. Страшний, але єдиний.

— А знаєш, що страшніше? — Івар стиснув кухоль. — Що я відчуваю полегшення. Я більше не хочу вмирати. Я не хочу ховати друзів. Я не хочу бути героєм. Я хочу... побудувати світ. Хоч десь. З чистого. І з живими.

Хвітсерк налив собі. Проковтнув. Потім сказав:

— Пам’ятаєш, як у дитинстві ти казав, що якби мав своє місто — воно б не знало, що таке зброя?

— Пам’ятаю, — усміхнувся Івар. — А потім ти зламав мені ніс дерев’яним мечем.

— Бо ти сказав, що мечі — для дурнів.

— А тепер? — Івар подивився на нього. — Тепер у нас тільки мечі. І човни. Щоб піти. Щоб не стати трофеєм Сум’Ракул.

Дрім закинула ноги на лаву, зітхнула:

— Я думала, що коли почнеться війна, все буде зрозуміло. Ось ворог, ось ми. Ось добро. Ось зло. А тепер... усе складніше.

— Бо ворог — це не просто людина, — відповів Івар. — Це час. Це пам’ять каменів. Це міфи, які не померли, а заснули. Ми воюємо не з армією. Ми воюємо з циклом. З повторенням.

Хвітсерк кивнув:

— А ми — спроба зламати цикл.

Тиша. Лише потріскування вогню.

Івар поставив кухоль і встав. Підійшов до вікна. Подивився в ніч.

— Я не спав три дні, — сказав він. — Але не від утоми. А тому що боюсь заплющити очі й побачити, як Сум’Ракул виходить із гір. Як світ перестає бути нашим. Як усе стає... чужим.

Дрім підійшла ззаду, обняла його зі спини.

— А я боюся іншого, — прошепотіла вона. — Що ти підеш туди сам. Що знову захочеш стати щитом для всіх. Я хочу, щоб ти був живий. І з нами.

Івар мовчав. Потім взяв її за руку.

— Я не піду. Не цього разу.

Хвітсерк розсміявся:

— От і домовились. Без геройства. Без спроб врятувати всіх. Просто пливемо.

— Просто пливемо, — повторив Івар. — З надією. Що десь є місце, де діти не знатимуть, хто такі Сум’Ракул.

— Або знатимуть, — додала Дрім. — Але з казок, де люди перемогли.

Вони замовкли. А за вікном вітер колихав завісу. І здавалося, що вся ніч — це просто пауза перед першим ударом веслами.