Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Івар підвівся, підійшов до грат.
— якщо з їхньої крові можна виростити солдатів, то як це взагалі відбувається? І чи міг Дактарус до цього здогадатися?
— Я гадаю, що так. Дактарус був схиблений на цьому. Він дуже багато вивчав давніх сувоїв та написів на стінах в їхніх печерах. І, здається, один з них вже прокинувся.
— Ти кажеш, один із них… прокинувся?
Нубій кивнув.
— Легенда казала: коли мине чотири сотні років після вигнання, коли навіть зі старечих кісток зникне пам’ять про них, перший із Сум’Ракул підніметься. Вісник. Він не говорить. Не вимагає. Він просто дивиться. А за ним — прийдуть інші. Повільно. Без поспіху. Бо час — їхній слуга. Це зі слів Дактаруса.
Хартлесс поклала долоню на груди. Наче від холоду зсередини.
— В цей рік?
— Так. Цей рік. За легендою. За числами з кістяних кругів. За заходами сонця. За тінями. Це той самий рік, коли рівнини мають бути очищені.
— Очищені від кого? — запитав Івар, хоч уже знав відповідь.
— Від вас, — сказав Нубій. — Від людей. Від міст. Від вогнищ. Від сміху дітей. Від пісень біля вогню. Бо це їхня земля. Вони були тут до вас. Ви — гості, що забули, чиїх стіни торкнулися.
Івар стиснув пальці в кулак.
— Тобто вони хочуть забрати все?
— Не одразу. Спочатку — страх. Потім — ніч. А потім… тиша.
— І що ти хочеш, щоб ми зробили? Втекли? — запитала Хартлесс. — Утекли?
— Якщо хочете жити — так. Якщо хочете битися… — він замовк, подивився Івару в очі. — Тоді ви маєте знати: проти вас не армія. Проти вас — сама давнина. Яка зжере все що трапиться під руки.
Івар повільно кивнув.
— Тоді нам доведеться стати тими, хто напише нову легенду.
— якщо ви хочете втікати, то заберіть і мене з собою. Я не хочу ставати частиною цього кошмару.
Івар лише кивнув. Поглянув на Хартлесс, та пішли на зовню.
Івар і Хартлесс йшли швидко. Слова Нубія палали в їхній пам’яті, як розпечене тавро: Сум’Ракул, жнива, рівнини, давнина, цикл. Вони не обмінялися й словом, поки не дісталися до головного намету Клер.
Всередині було тихо. Клер стояла над картою, притиснутою кістяним ножем. Її погляд був затуманений. Вона одразу відчула — новини важливі.
— Що сталося? — запитала вона, не обертаючись.
Івар зробив крок уперед:
— Ми щойно говорили з Нубієм. Він розповів те, що може змінити все. Це… не просто війна. І не лише з Дактарусом. За ним стоять істоти, яких він назвав Сум’Ракул.
Клер повільно повернулася. Хартлесс уже продовжила:
— Древні. Сплять у горах сотні років. Вони живляться нами. Варвари — лише збирачі для них. І один із цих істот прокинувся. Цей рік — той самий, за легендою. Вони повертаються. За рівнинами. За цією землею. Вони штучно вирощують воїнів, і ми не знаємо, яке військо вони здатні привести.
Клер довго мовчала. Потім стисла губи:
— Ви впевнені?
— Ми бачили табори. Бачили їхні очі. Чули, що кажуть ті, хто їм служить. Вони не бояться смерті, бо знають: скоро прийде щось гірше.
— Ми не впораємось? — глухо запитала вона.
— Ні, — твердо відповів Івар. — Ми можемо виграти битви. Але не цю війну. Не проти того, що спить у горах. Вони будуть приводити армію за армією, поки нікого з нас не залишиться.
— То що ви пропонуєте? Здатися? Померти на колінах?
Хартлесс зробила крок ближче:
— Піти. Збудувати кораблі. Покинути материк. Поки маємо час. Поки вони не вийшли з усіх тріщин і печер.
Клер стисла кулаки.
— Ти хочеш, щоб ми залишили Рібел? Нашу землю? Нашу кров?
— Я хочу, щоб ми жили. Щоб із нами жили діти тих, кого ми врятували, — сказав Івар. — Це не боягузтво. Це стратегія. Час. Відступ — аби колись повернутися.
— Ми не знаємо, що за морем! — спалахнула Клер. — Ми навіть не знаємо, чи доживемо до відплиття! А Комрад? А решта?
— Якщо залишимось — не врятуємо їх, — жорстко відповів Івар. — Ми помремо поряд. Або станемо частиною жнив.
Довга, напружена тиша. Потім Клер видихнула. Сперлася на стіл. Уперше за довгий час вона виглядала зламаною. Але не переможеною.
— Добре. — Її голос тремтів. — Почнемо. Поговоримо з майстрами. З теслями. З моряками. Почнемо будувати. Потай. Швидко. Через мережу. Якщо пощастить — підемо до того, як вони прокинуться всі.
Хартлесс кивнула:
— І поки посланці з Комрада ще тут, ми повинні поговорити з ними. Передати цю думку. Дати шанс і їм. Треба переконати їх пливти разом із нами. Тому що інакше, вони помруть через свою впертість.
Клер різко повернулась до Івара:
— Ти з ними поговориш. Але скажи прямо: це не здача. Це перенесення вогню. Ми не ховаємось. Ми йдемо, щоб одного дня повернутись із чимось більшим, ніж мечі.
Івар повільно кивнув:
— Я скажу.
Клер відвела погляд, знову глянувши на карту. Наче прощалась із кожним пагорбом, кожною стежкою. Але в тому погляді не було розпачу. Лише вперта обіцянка.
— Нехай ця земля знову стане каменем. Але одного дня… ми знову станемо її подихом. І тоді — вже ніхто її в нас не відніме.
Вони зустрілися біля східної вежі, біля виходу з міста. Сонце хилилось до заходу, освітлюючи вулиці Рібела теплим світлом, ніби сам світ намагався втішити перед неминучим.
Івар вийшов до трьох посланців з Комрада — Сідо, Міра та Велан чекали біля воза з провіантом. Вони вже збиралися в зворотну дорогу, коли побачили, як він наближається.
Сідо кивнув із повагою:
— Командире Іваре. Ми вдячні за все, що ви нам показали. За слова Клер. За союз.
Івар не відповів одразу. Він зупинився перед ними, погляд — серйозний, голос — хрипкий від тиші, яку він ніс у собі після розмови з Клер.
— Я прийшов передати вам рішення. Не наказ. Не прохання. Лише правду. Ми... починаємо будувати кораблі. Ми залишаємо материк. Та сила в горах знищить все на своєму шляху. У нас є бранець, один з тих варварів. Він говорить що вони створюють армію штучно, в печерах. І вже є одна істота що прокинулася. Пливімо з нами. Це дуже важливо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, хто йдуть, Ivaarr», після закриття браузера.