Читати книгу - "Викрадач вічності"

хлоп’я! — зрадів Ріктус. — Саме так! До речі, ти зголоднів?

— Просто вмираю з голоду.

— Що ж, у Домі на тебе чекає жінка, яку звуть пані Ґріффін, і мушу визнати, вона — найкрутіша кухарка в усьому світі. Присягаюся на могилі свого кравця! Вона може приготувати все, чого ти тільки забажаєш — лише слово, і вона все зробить! О, ці фаршировані яєчка, — він поплямкав губами, — сама неперевершеність.

— Але я не бачу воріт, — сказав Гарві.

— Це тому, що їх тут немає.

— То як же нам потрапити на той бік?

— А ти йди і не зупиняйся.

Наполовину з голоду, наполовину з цікавості, Гарві зробив так, як сказав Ріктус. За три кроки від стіни з’явився квітковий аромат, дмухнув ніжний вітерець — прослизнув крізь мерехтливе каміння та поцілував хлопчика в щічку. Після довгої холодної дороги Гарві тепло вітали, і він ступив уперед, простягнувши руки, щоб торкнутися стіни. Туманне каміння, здавалося, теж тяглося до нього — воно огорнуло Гарві м’якими сірими руками і провело крізь мур.

Він озирнувся, та вулиця з сірими тротуарами й сірими хмарами вже зникла. Землю вкривали високі трави з квітами. Небо над головою було по-літньому блакитне. А попереду, на вершині схилу, стояв будинок, що немов виринув зі сновидіння.

Гарві не став чекати на Ріктуса. Йому навіть не було цікаво, як і кому вдалося здолати великого звіра Лютого й замінити його на таку гарну днину. Хлопчик просто засміявся — так голосно й весело, що сам Ріктус пишався б таким сміхом. Усміхаючись, Гарві почимчикував схилом угору, у затінок будинку мрії.

Задоволення та хробак

Як було б чудово, подумав Гарві, побудувати таку оселю, як цей будинок. Глибоко в землю закласти фундамент, вимостити підлогу та звести стіни — і сказати: там, де була пустка, я збудував дім. Це було би пречудово.

Цей дім не скидався на розчепуреного павича: ані мармурових східців, ані рифлених колон. Так, це був гідний, поважний будинок, але заслужено гідний і поважний — пишатися було чим. Він мав чотири поверхи, а вікон стільки, що й не злічити. Широкий ґанок і широкі сходи, що вели до різьблених дверей; покоти шиферного даху увінчувалися навдивовижу гарними димарями та громовідводами.

А над усіма димарями та громовідводами здіймався великий майстерно викуваний флюгер. Гарві саме роздивлявся його, коли почув, як відчинилися парадні двері.

— Гарві Свік, власною персоною, — почувся незнайомий голос.

Хлопчина опустив очі, й разом з поглядом униз поплив білий силует флюгера. Крізь його обриси Гарві побачив літню жінку — порівняно з нею, його бабуся (найстарша з усіх, кого він знав) здавалася молодою. Її обличчя нагадувало клубок павутиння; а на нього тонкими пасмами спадало волосся, яке теж, здавалося, сплели павуки. Жінка мала вольовий рот, маленькі оченята й вузлуваті руки. Однак голос її був мелодійним, а слова — привітними.

— Я вже почала думати, що ти не прийдеш, — мовила старенька, підіймаючи зі східців кошик зі свіжими квітами. — Було б шкода. Мерщій, заходь! Їжа давно на столі. Тебе ж треба нагодувати.

— Я не зможу лишитися надовго, — сказав Гарві.

— Роби, як тобі заманеться, — пролунало у відповідь. — Мене, до речі, звуть пані Ґріффін.

— О, так, Ріктус про вас згадував.

— Сподіваюся, він не сильно тобі надокучив. Ріктус дуже любить слухати свій голос. Слухати свій голос та витріщатись у дзеркало.

Гарві вже піднявся сходами та стояв перед відчиненими дверима. Він відчував, що це вирішальний момент, хоча й не розумів, чому саме.

— Заходь, — сказала пані Ґріффін, змахуючи волосся зі зморшкуватого лоба.

Та Гарві все ще вагався. Він міг би розвернутися й піти геть, навіть не переступивши поріг Дому, якби не почув хлопчачого крику:

— Піймав! Піймав!

Залунав голосний регіт.

— Венделле! — зойкнула пані Ґріффін. — Ти знову ганяєшся за котами?

Сміх дедалі гучнішав. Він був таким веселим, що Гарві зайшов у Дім, просто щоб подивитися, хто ж це настільки голосистий.

Гарві побачив його лише на мить: патлатий хлопець в окулярах майнув у протилежному кінці коридору. Рябий кіт кинувся йому поміж ноги, і пацан помчав за ним, знову горлаючи та сміючись.

— Хлопчина просто навіжений, — сказала пані Ґріффін, — але коти його обожнюють!

Зсередини будинок видавався ще більш чудернацьким. Короткої дороги на кухню Гарві вистачило, щоб переконатися: Дім збудовано спеціально для ігор, погонь і всіляких пригод. Лабіринт, у якому не знайдеш двох однакових дверей. Будинок зі скарбами, у якому котрийсь сумнозвісний пірат заховав свою просякнуту кров’ю здобич. Сховище килимів, якими літали джини. Тут зберігалися скрині, запечатані ще до Великого потопу, і в цих скринях лежали яйця давно вимерлих тварин — лежали й чекали, поки сонячне тепло пригріє їх і допоможе малятам вилупитися.

— Ідеальне місце, — прошепотів Гарві сам до себе.

Пані Ґріффін почула його слова.

— У світі не буває нічого ідеального, — сказала вона.

— Чому ви так кажете?

— Бо час минає, — вона глянула на зрізані квіти, — і жук, і хробак врешті-решт прокладуть собі ходи в чому завгодно.

Почувши таке, Гарві почав міркувати, що ж за горе душило пані Ґріффін. Що сповнило її душу скорботою?

— Пробач мені, — сказала вона й спробувала приховати меланхолію кволою усмішкою. — Ти тут не для того, щоб слухати моє скиглення. Ти ж прийшов розважатися?

— Здається, що так, — відповів Гарві.

— То дозволь тебе почастувати.

Гарві всівся за стіл, а за хвилину пані Ґріффін уже понаставляла перед ним тарілок з усілякими наїдками. Були тут і гамбургери, хот-доґи, печені курчата; і цілі кургани заправленої маслом картоплі; і яблучні, вишневі та шоколадні пироги, і морозиво зі збитими вершками; і виноград, мандарини й таця з фруктами, яких він доти ніколи не бачив.

Хлопчик накинувся на їжу. Він саме уминав другий шматок пирога, коли до кімнати неквапно зайшла поцяткована ластовинням дівчинка з довгими кучерями і блакитно-зеленими очима.

— Ти, певно, Гарві, — сказала вона.

— А ти звідки знаєш?

— Венделл розповів.

— А звідки він знає?

Вона знизала плечима.

— Десь почув. До речі, мене звати Лулу.

— Ти теж тут недавно?

— Ні. Я тут уже років зо сто гостюю. Довше за Венделла. Та не так довго, як пані Ґріффін. Ніхто не мешкає тут довше за неї. Правда?

— Не зовсім, — таємниче відповіла пані Ґріффін. — А ти хочеш попоїсти, моя хороша?

— Ні, дякую. Не хочеться, — Лулу похитала головою.

Вона сіла навпроти Гарві, встромила великого пальця в шоколадний торт і облизала крем.

— А тебе хто запросив? — спитала вона.

— Чоловічок на ім’я Ріктус.

— А, знаю його. Це