Читати книгу - "Викрадач вічності"

ж той, що весь час шкіриться?

— Точно.

— У нього ще є сестра і двійко братів, — продовжувала вона.

— Ти їх бачила?

— Не всіх, — зізналася Лулу. — Вони тримаються осторонь. Та рано чи пізно на одного-двох наштовхнешся.

— Я… не думаю, що залишуся тут надовго, — сказав Гарві. — Мама і тато навіть не знають, що я тут.

— Звісно, знають, — заперечила Лулу. — Просто тобі вони нічого не казали.

Гарві й не знав, що на це відповісти.

— Подзвони їм, — запропонувала Лулу. — Спитай сам.

— А хіба можна? — здивувався він.

— Ясна річ, — сказала пані Ґріффін. — Телефон у коридорі.

Не випускаючи з рук ложку з морозивом, Гарві підійшов до телефона й набрав свій домашній номер. Спершу на лінії було чутно лише невиразне виття — наче замість сигналу дротами гуляє вітер. Потім шум припинився, і зі слухавки почувся жіночий голос.

— Так? — сказала Гарвіна мати.

— Тільки не кричи. Я… — заговорив він.

— О, любий, привіт, — проворкувала мама. — Ти вже там?

— Там? — здивувався хлопчик.

— Ти ж із Дому свят дзвониш?

— Так. Але…

— Тоді все гаразд. А я вже хвилюватися почала — думала, ти заблукав. Тобі там подобається?

— То ви знали, що я сюди збирався? — не міг второпати Гарві.

Він помітив, що Лулу дивиться на нього. «Я ж казала», — прочитав він по її губах.

— Авжеж знали. Це ж ми й запросили пана Ріктуса, щоб він показав тобі Дім. Біднесенький, тобі було так сумно… От ми з батьком і вирішили, що тобі треба трошки відпочити.

— Справді? — пробелькотів Гарві. Його приголомшив такий поворот подій.

— Ми хочемо, щоб ти розвіявся, — сказала мама. — Можеш лишатися там, скільки душа забажає.

— А школа?

— Ти заслужив на канікули, — почулось у відповідь. — Ні про що не турбуйся. Просто гарно розважся.

— Добре, мамо.

— Бувай, любий.

— Бувай.

Гарві вражено похитав головою і поклав трубку.

— Твоя правда, — сказав він Лулу. — Це вони все влаштували.

— Тепер ти не будеш бідкатись і почуватися винним. Ну, думаю, ще здибаємося.

Наче сновида, дівчинка попливла до дверей.

— Якщо ти вже наївся, я покажу тобі твою кімнату, — сказала пані Ґріффін.

— Було б чудово.

Старенька дбайливо повела Гарві нагору. На сходовому майданчику було вікно, і на залитому сонцем підвіконні грівся синій, як ясне небо, кіт.

— Це Синько, — сказала пані Ґріффін. — Ти вже бачив Тушка — він грався з Венделлом. Не знаю, де зараз Ключик, але цей нишпорка сам тебе знайде. Він любить новачків.

— До вас сюди багато людей приїздить?

— Приїжджають лише діти, особливі діти — такі, як ти, Лулу і Венделл. Пан Гуд не запрошує будь-кого.

— А хто такий пан Гуд?

— Той, хто побудував Дім свят, — відповіла пані Ґріффін.

— Я з ним познайомлюся?

Це запитання ніби збентежило пані Ґріффін.

— Можливо, — сказала вона, відвівши очі. — Та він дуже замкнена людина.

Вони піднялися на другий поверх, і пані Ґріффін повела Гарві повз ряд олійних портретів до кімнати в протилежному кінці Дому. Вікна кімнати виходили на фруктовий садок, і тепле повітря пахло стиглими яблуками.

— Дорогенький, у тебе стомлений вигляд, — сказала пані Ґріффін. — Може, подрімаєш?

Гарві не звик спати після обіду. Це нагадувало йому про кір чи грип, а він не любив валятися в ліжку й хворіти. Однак подушка була такою свіжою та зручною, що коли пані Ґріффін пішла з кімнати, він вирішив прилягти, зовсім ненадовго.

Чи то він стомився більше, ніж думав, чи то спокій і затишок Дому заколисали його… Та хай там як, але щойно Гарві поклав голову на подушку, його очі заплющилися аж до самого ранку.

Смерть між сезонів

Сонце розбудило Гарві незабаром після світанку: ковзнуло білим променем по його повіках. Він різко прокинувся, сів і певний час намагався второпати, що за ліжко, що за кімната, що за дім. Відтак Гарві згадав минулий день і зрозумів, що проспав від обіду аж до ранку. Відпочив він на славу — Гарві відчував у собі цілі ріки енергії. Радісно зойкнувши, хлопчик зістрибнув з ліжка й одягнувся.

Дім здавався ще привітнішим, ніж напередодні. Пані Ґріффін заставила всі столи та підвіконня букетами квітів, і вони майоріли різними барвами. Парадні двері були відчинені, тож Гарві з’їхав униз блискучим поруччям і вибіг на ґанок, щоб оцінити погоду.

Хлопця спіткала несподіванка: дерева, на яких ще вчора буяло пишне листя, поскидали зелень, і на кожнісінькій гілочці повилазили маленькі пуп’янки — так, наче настало перше березня.

— Новий день — свіжа копійка, — сказав Венделл, виринувши з-за рогу будинку.

— Що це значить? — поцікавився Гарві.

— Так завжди каже мій тато. «Новий день — свіжа копійка». Мій тато — банкір. Венделл Гамільтон Другий. А я…

— Венделл Гамільтон Третій.

— Звідки ти знаєш?

— Просто вгадав. Мене звуть Гарві.

— Ага, я вже чув. Любиш будиночки на деревах?

— У мене ніколи не було такого будиночка.

Венделл тицьнув пальцем у бік найвищого дерева.

Серед гілля була вмощена платформа, на якій хтось почав зводити будиночок.

— Я вже кілька тижнів там працюю, — сказав Венделл. — Та самому мені не впоратись. Допоможеш?

— Авжеж! Та спершу треба поснідати.

— Іди поїж. Я буду десь тут.

Гарві пішов у кухню. Пані Ґріффін якраз ставила на стіл сніданок — наїдків було стільки, як на королівському бенкеті. На підлогу розлилося трохи молока, і його саме вилизував кіт із хвостом, схожим на знак питання.

— Це Ключик? — спитав Гарві.

— Так, звісно, — з любов’ю промовила старенька. — Він у нас — справжній хуліган.

Ключик подивився вгору, ніби здогадався, що йдеться про нього. Потім стрибнув на стіл і заходився нишпорити між тацями з тортами й вафлями, винюхуючи щось смачненьке.

— Невже йому все можна? — здивувався Гарві, спостерігаючи за котом. — Тобто невже за ним ніхто не дивиться?

— Ну, за нами всіма хтось та й наглядає, правда ж? — відповіла пані Ґріффін. — Подобається нам це чи ні. А тепер їж. На тебе чекають дивовижні пригоди.

Гарві не треба було вмовляти. Він проковтнув другу трапезу в Домі свят ще з більшим апетитом, ніж першу. Попоївши, хлопець вийшов на зустріч з новим днем.

І що то був за день!

Дмухав легенький теплий вітерець з ароматом молодої зелені; безхмарним небом ширяли птахи. Гарві походжав травою, засунувши руки в кишені, наче все навколо належало йому. Він підійшов до дерева й гукнув Венделлу:

— Можна до тебе?

— Лізь. Якщо висоти не боїшся, — підструнчив його товариш.

Драбина скрипіла, та хлопчина видерся на платформу, не пропустивши жодної поперечини. Венделла це вразило.

— Непогано для новачка, — сказав він. — У нас тут були двоє, які й