Читати книгу - "Фортеця, Daniello Dali"

Частина 2

   Біля фортеці розстелився великий, густий та сирий, захащений ліс, в якому зрання тренуються лучники. З самого дитинства вони проводять весь час у подібних лісах, щоб зміцнити свої м'язи, і орієнтування по подібній місцевості. Один такий натренований стрілець, по розповідях очевидців, міг покласти декілька десятків чудовиськ. Але зі стрільців, що охороняють цей бік кордону, ніхто ще не бачив ворогів.

   В тренуванні, чудовиськ замінювали ведмеді, але й ті попадались рідко, хоч і не так як монстри. Навіть ведмедям важко ходити по цих густих заростях, вони мешкають скоріше  попід річками, полюючи на рибу, й рідко заблукуючи глибоко в хащу. 

   Але ще з давніх-давен, цей ліс належно називати Ведмежим. На старих картах, де ще немає територій чудовиськ, на місці лісу намальована долина, з деінде пророслими деревами. Свідчать легенди, що тільки цей ліс і є єдиним рубежем двох світів. 

   Дехто з новачків, вже не відчували своїх ніг від втоми, а від сирості, за кожним кроком слідувало хлюпання. Дехто падав і не міг підвестися, щоб продовжувати рух. В них замерзали ноги, але полум'я, що зігрітися, неможливо було розвести, через ранішній туман, який вкрив все росою. Але бойові товариші підтримували зеленяк, піднімаючи бойовий дух ритмічними піснями:

«Серед дерев і моху, в тіні високих гілок. Я з луком мандрую, долаючи кожен крок», — почав головний гарнізону, співаючи про що думав.

“… долаючи кожен крок !”, — горланив хтось з натовпу, заливаючи все басами.

   Хто не вмів співати, починав вистукувати стрілою об стрілу, надаючи всьому гарнізону ритму.

«Свіжий вітер шепоче про таємниці в туманах. Там, де звірі блукають, де завжди є страх», — рішучіше продовжив ватажок.

“… де завжди є страх”, — долинала луна позаду.

«Мій лук завжди зі мною, стріли летять стрімко, в цій гущі зеленої знайду я свій спокій», — хвилювання потроху спадало, з кожним рядком пісні.

Навіть ті, хто не вірив в пісні, як метод врятуватись від тяготіння гнітючого лісу, бубоніли слова собі під ніс.

«Там, де сховається сонце в обіймах лісових, я стану частиною казок, в легендах давніх живих» - завершуючи, затягнув лучник.

   Біль в ногах, після подібних пісень одразу кудись зникав на деякий час, і це допомагало молодим хлопцям, продовжували своє тренування та не відставати від старших.

   Сонце ще не піднялося над кронами дерев, а у декого зі стрільців, вже була здобич. Це були зайці, білки та різноманітна, подібна невелика здобич. Як би їм не хотілося чогось великого, типу лося, вони б все одно не змогли затягнути його до форту, через всі порослі корені, впалі дерева, і скелі, по якім було і так складно пробиратися в глиб лісу. Оглядаючись назад, ніхто навіть і посилити подумати про таке не міг. Мало хто куштував оленяче м'ясо, а від розповідей товаришів, рот заливався слиною й заздрістю. Поряд з фортецею, як на зло, оленів не водилось, а тут, на просторах лісу, тільки й попадалися то тут то там, ці величні силуети. Лучники навіть не намагалися поцілити одного з них, бо знали, що не зможуть його тут з'їсти. Ліс дуже сирий, дивлячись в даль, де є просвіти сонця, можна було ще побачити туман. В таку пору неможливо запалити вогнище, і влаштувати перевал.

   Згодом, група лучників дійшла до незнайомих місць. Так глибоко вони ще ніколи не заходили. Тут було також, але чимось все-таки ця частина лісу відрізнялася. Можливо дерева, можливо рослини, або повітря, щось точно відрізнялося, від їм звичного лісу. Тут зовсім не співали птахи, грибів було більше, і самих різних, хоча й вони були звичайними, просто ненормально в великих кількостях, а в повітрі витало відчуття небезпеки.

   Раптом, ліс почав шуміти — це було схоже на шелест від вітру, але ні в кого з них навіть не колихнулася прядка волосся. Дерева заскрипіли, і на землю попадало безліч шишок, а на мить, навколо взагалі потемніло, ніби настала зимова ніч. 

   “Вам страшно. Ви боїтеся ?” — запитав найстарший з групи, повернувшись до неї.

   Він побачив лиш переляканих дітей, які щосили стискали луки, притиснувши їх до грудей.

   “Лук так не поцілить в ціль. Лук без лучника, як рука без пальців. Якщо вас хтось лякає, направте на нього погляд свій та наконечник стріли, брати мої”, — сказав чоловік, направивши свій кулак вгору, до крон дерев.

   З тремтячими руками, хлопці ледве помістили стрілу на тятиву, і направили луки на місце, звідки йшов шум. Але там нікого не було, й шум вже припинився, ніби й нічого не відбувалося.

   “Що це, взагалі, було”,— запитав хтось.

   “Чудовиська… Звісно ж це чудовиська !” — запанікував хлопчина, чотирнадцяти років, з заплетеним, довгим волоссям.

   “Час повертатися у фортецю. Годі на сьогодні з нас тренувань”, — сказав старший.

   Всі були лише раді, скоріше забратися з невідомої території.

   Вже на зворотному шляху, але ще не вийшовши з невідомої частини лісу, один з лучників побачив дивний силует. За десяток метрів від їх групи, стояла дівчина, у довгому, червоному платті, за густими заростями лісу. Найближче село було доволі далеко звідси, і ніхто в здоровому глузді, не піде так глибоко  в ліс, ще й у такому красивому вбранні. Молодий хлопчина, що побачив жінку, окликнув її: “Агов. Ви заблукали !?”

   Вона обернулася, і вразила хлопця своєю вродою.

   “Що сталося.  Кого ти тільки що окликнув ?” — запитав старший.

   “Як кого ? Ось же дівчина стоїть”, — не відриваючи очі від неї, відповів молодика. 

   Але кожен хто подивився в той бік, бачив лиш густі та непроглядні зарослі.

   “Схоже тобі привиділося. Я б теж зараз хотів би побачити бабу. Та що там, не тільки побачити. Ой, як би ми з нею любилися”, — мрійливо говорив один зі старших, поки його не перебили:

   “Припини, хлопцю про військовий обов'язок думати потрібно, а ти все про таке говориш”.

   Але чоловік продовжував:

   “Ходять чутки, що дехто з лицарів спускається в ночі до села, а вертається під ранок, з першими променями сонця. Тут і до ворожки не ходи, точно вже кимось заволодів в селі. Мені б теж  одну, та таку, щоб було за що взятись. Ех, я що, так багато прошу ? От ви бачили, хлопці, одна там така була, молока нам приносила. У неї такі вели цицьки, ніби те молоко її — власне”, — літав у хмарах чоловік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍