Читати книгу - "Фортеця, Daniello Dali"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
П'яному лицарю, в дорогих латах, остогидло просто дивитися на селян. Хитаючись зі сторони в сторону, він попрямував до села. Шлях був не близький, по меншій мірі, потрібно було пройти шість кілометрів, обійшовши різкий обрив.
Ноги неохоче крокували в таку далечінь, але все ж підпорядковувалися волі мозку, і процесам в ньому.
Вже на пів дороги, чоловік проклинав цю стежку, яка тягнеться нескінченно далеко, тупих і бідних селян, яким потрібен захист від кимось вигаданих “монстрів” та самих монстрів, які й змушують його гнити в цій глушині. Саме із-за монстрів чоловік прокидається зарання, втомлений від нічних забав. Рятують лише пожертви, від тих самих, ненависних селян.
Раптом, за чоловіком з'явився візок, якого тягнув за собою горбатий дідусь, в старій, подертій сорочці, та якійсь тканині, зав'язаній на поясі.
“Стій ! Ти куди ?” — зупинив лицар перехожого, ледве змігши зв'язати слова докупи.
“Вітаю, пане, — низько вклонився той: — А я саме з вашого форту, в село їду. Вина вам доставляв. Це наш щирий подарунок, від усього нашого містечка, нашим шанованим захисникам. У нас хоч й власного м'яза чи хліба немає, зате ми виготовляємо смачне вино, з першокласного винограду”.
“Це все прекрасно, але мені потрібно спуститися до села, і ти мене відвезеш туди”, — ікаючи, сказав лицар.
“О, ну звісно, мостіться зручніше, — поправляючи тканину, казав чоловік: — я вас вмить доставлю до села, шанований лицарю”
В невеликий візок, помістилася лиш сідниця чоловіка, поки його ноги, час від часу торкали землі. Лицар випадково намацав одну пляшка вина, яка билася об його металевий обладунок. Не довго думаючи, (не помилюсь, якщо скажу, що зовсім не думаючи) чоловік відкупорив пляшку, і приссався до неї, немов немовля до цицьки. Щось не попало до рота, так він брав це, і витирав рукою, після чого жадібно злизував з неї краплі.
Від ваги лицаря, одне з двох коліс візка, відпало, та покотилося з гори. Чоловік в красивих, металевих обладунках, всі залишки пляшки, пролив на себе. Його гнів не можна було виміряти, але його вираз обличчя зовсім не подав знаку.
Селянин з візком, не закінчував просити вибачення, він все повторював та повторював: “Вибачте мені. Вибачте мені пану. Ми зараз дійдемо до села, і я вам приготую ванну. Ми вам віддамо всі наші запаси вина, тільки вибачте мені, молю”.
“Та не переймайся, все гаразд, — відповів чоловік: — Ти щось тільки що чув ?”, — лицар раптом подивився в кущі, які розтягувались понад дорогою, і запитав у чоловіка.
“Вибачте, але я нічого не чув”, — відповів він.
“Йдемо перевіримо, можливо там наш сніданок”, — лицар витягнув меч, і показав їм на кущі.
“Ну гаразд, йдемо, — ствердно відповів чоловік: — А навіщо вам там я ?”
“Яке твоє ім'я, чоловіче ?” — спокійним голосом, запитав лицар, вступаючи в колючі кущі.
“Моє ? — здивовано запитав чоловік, дряпаючи свою голу шкіру, об кущі: — Я Далін”.
“У тебе велика сім'я ?” — вже забувши його ім'я, поставив наступне питання.
Чоловік не знав навіщо той про це питає, і поміркувавши відповів:
“Ну в мене є матінка, старенькій татусь, та дружина з трьома дітками”.
“А діти твої, чи твоя їх нагуляла ?” — запитав лицар.
“На скільки мені відомо, всі мої. Коли дивлюсь на сина, взагалі з'являється відчуття, ніби той моє відображення”, — розповів чоловік.
“Твій виродок теж схожий на мертву собаку ?” — холодним, немов льоду голосом, сказав лицар, занісши меч.
Чоловік не встиг нічого сказати, як його голова відлетіла від тіла.
“Ти виродок, ненавиджу вас, кляті люди. Думаєте ви хороші ? Так куди там. Сволоти. Сволоти. Сволоти”, — лицар не припиняв шматувати вже мертве тіло, та копати його ногами, отримуючи від цього купу задоволення.
Піднявши його голову, він продовжив свій шлях до села. Вже спотикаючись, він якось дістався його, та запитав у першого зустрічного: “Де дім Д… Да… А, Даліна ?” — ледве згадавши його ім'я, з посмішкою на лиці.
Його провели до невеликого, червоного будинку, з пророслим мохом черепицею.
Він постукав у вхідні двері, які йому відкрила жінка. Він пустив сльозу, та сказав, що по дорозі в село, зустрів чудовисько, яке напало на чоловіка жінки. Він розповідав у подробицях, отримуючи сміх, як її чоловіка зжирала потвора, розривала його плоть. Він сказав, що якби не його втручання, то від чоловіка б і голови не залишилося.
У жінки підкосилися ноги, і вона впала на лицаря. Він її заніс у дім, з якого вийшов, коли почали співати півні.
Тверезий, в здоровому глузді, він повернувся до фортеці, залишивши після себе гору трупів.
Він вбив всіх, та кожного, що були в тому будинку. Коли їх сусід зайшов в будинок, побачив моторошну картину: на ліжку, де спали дві сестри, лежали оголені трупи, з порізаними ногами та руками, на червоній від крові білизні, батько та матір Даліна, були зв'язані навпроти ліжка дружини мертвого чоловіка, вони теж були мертві, з відрубаними ногами та руками. А жінка лежала на ліжку, поряд з головою свого коханого, з діркою в серці.
З будинку вибігали чоловіки, щоб не бачити цього жаху.
Селяни одразу ринули до фортеці на горі, щоб розповісти, як монстри напали на їх село.
В обід, ворота форту затряслись. Відчинивши їх, лицарі побачили величезний натовп селян, що тремтіли від страху.
Старший стрілець запитав: “Що сталося, що ви всі прийшли сюди ?”
На що йому роз'яснили, що чудовиська приходили до них в село, і вирізали одну сім'ю.
Жителі форту насторожились, та попросили показати їм все.
Після побаченого, самі лицарі злякалися, і в них почало проростати зерно страху. Але рани не були схожими на ті, що залишають чудовиська.
Старий лицар сказав жителям, що вони обов'язково знайдуть вбивцю, і що боятися не варто, але все-таки порадив не виходити вночі на вулицю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Daniello Dali», після закриття браузера.