Читати книгу - "Фортеця, Daniello Dali"

   “Той лицар на розвідку ходить, а не по дівчатах”, — сказав хтось.

   А чоловік подивився на нього, і посміявся прямо в лице:

   “Ви такі наївні хлопці, який ще, “патруль” от скажіть, коли ви останній раз бачили чудовиськ ?”

   На що від групи почулося лише мовчання.

   “Правильно, вони вже давно зникли, ще до вашого народження, і ви думаєте ці виродки зараз з'являться ? Та повиздихали вони всі там, на своїх пекельній землі”, — роз'яснив чоловік.

   “А як же те, що ми тільки що чули”, — логічно хтось запитав.

   “Просто сильний вітер”, — відмахнувся чоловік рукою.

   Потім, він підійшов до одного з наймолодших хлопців, і запитав пошепки на вухо, поклавши на плече руку:

   “Які тобі дівчата подобаються. Певне молоді, біляві та працьовиті, так ?”

   “Не забивай їм голови своїми дівчатами, їм до війни потрібно бути готовими”, — почув їх односторонній діалог, й зробив зауваження.

   “А як же вони будуть воювати, якщо немає за кого, а ?”

   “Вони воюють за сім’ю”, — сказав один.

   “Яка сім'я ? Вони тут або сироти, або “батьки” їх продали за кілька монет”.

   “Тоді за побратимів ?” — невпевнено вклинив другий.

   “Еге, будемо ми воювати за людей, яких ненавидимо”, — сказав чоловік.

   “Ну не скажи. Так, бувають розлади та сварки, але щоб, “ненавидіти” то ні”, — вічно спокійним голосом, відповів найстарший.

   “Ще ми служимо заради нашої рідної держави, й чудесних людей, що живуть в ній”, — продовжив він.

   На що чоловік вже не міг нічого вигадати, тому й мовчки погодився з його словами.

   Ще, вже другий хлопчина, побачив теж дивну річ: з боку, куди раніше показав його товариш, незабаром з'явився великий камінь, з ввіткнутим у нього мечем. Зброя так сяяла, ніби вона із чистого золота та відбиває всі промені, що забрели в цей ліс. Він не почав звертати увагу кожного, а лише запитав у свого сусіда, чи бачить він теж саме. Той відповів що ні. Хлопчина збагнув, що це якась нісенітниця, але не міг відірвати своїх очей. Через мить, він вже стояв в такому ж як і меч, золотому обладунку, стискаючи зброю лицарів.

   Незабаром, кожен стрілець почав бачити щось дивне, і ці видіння були так схожими на те, що сиділо у них глибоко в душі. Хтось бачив люблячу сім'ю, про яку мріяли з народження, комусь видалася велетенська ферма, замість густого лісу. Скільки було людей, стільки й різноманітних видінь.

   “Кляті привиди”, — заявив чоловік, що нещодавно говорив про жінок.

   “Що ? Які ще привиди ?”, — насторожено поцікавився один з молодиків.

   “Як: “Які ще привиди” ? — запитав чоловік: — Ті самі, єдині та неповторні”.

   “Не лякай малечу, вони й так зараз порозбігаються від страху”.

   Чоловік притих, але допоки в нього не запитали:

   “Що за привиди ?”

   Він не змусив себе довго ждати, і почав травити свою чергову байку:

   “Люди, що помирають в цьому лісі, не можуть заспокоїти свої душі, тому вони прокляті на вічні пошуки себе. Але в душах часто прокидається заздрість до живих, тому вони вас водять за собою, щоб ви померли голодною смертю, і приєдналися до вічного страждання разом з ними”.

   “Але ми разом та сильні, тому вони нас не зможуть заманити в пастку, тому заспокойтесь, товариші”, — ще до початку паніки, старший заспокоїв молодих.

   Раптом, десь в кущах почувся чийсь хрип, який вклинився між шумом природи. Хлопці подумали що це привид, але наважившись, вони пролізли повз гілля, й побачили бліде тіло, що ледве дихало. Людина вже лежала без свідомості, повністю гола, брудна, з великою раною на нозі, з якої сочилась кров.

   “Хто ти ?” — запитав один зі стрільців.

   Чоловік мовчав, продовжуючи лежати, спершись спиною об дерево.

   “Як він тобі відповість, він же втратив свідомості”, — сказав старший.

   “Підіймайте його, і несемо до форту”, — наказав він.