Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Я стояла по кісточки у воді. Далі заходити не хотілося. Діти, дорослі, надувні круги та матраци, медузи – море біля нашого пляжу було схожим на якийсь дивацький суп, можливо, суп людожера. Моя уява швиденько намалювала величезне створіння, яке тримає у волохатій лапі дерев’яну ложку розміром з добрячого дуба і помішує нею людей з медузами у своєму супі. Навіть солити не доведеться, вода ж і так солона. 

«Ти хвора!» – сказала я собі. Після цього постать людожера розтанула. Та я, про всяк випадок, відвернулася від моря. Над пляжем, заввишки біля трьох метрів, височіла металева огорожа, яка відділяла хідник. На якусь мить сонце засліпило мене, я повернулася до нього під іншим кутом і тоді вже чітко розгледіла біля огорожі те, що спочатку здалося мені просто тьмяною плямою. Спершись обома руками на металеві фігурні візерунки, там стояв чорнявий хлопець і дивився просто на мене. Коли наші погляди зустрілися, він широко всміхнувся. Щось зблиснуло в цій усмішці яскравим спалахом. Я відчула, що теж посміхаюся, але, збагнувши це, швидко відвернулася. 

«Дивно, – подумалося мені. – Дуже дивно». 

Насправді нічого дивного. Протягом останніх півроку це відбувалося постійно – я ловила на собі погляди незнайомих чоловіків, саме дорослих чоловіків, не моїх однолітків. І ці погляди були до біса неоднозначними. З одного боку, вони свідчили про те, що я дорослішала і жіночнішала, з іншого – дратували й лякали. Втім, мені ніколи й ніде не доводилося ходити наодинці: до школи й зі школи я йшла з однокласниками, які жили неподалік від  мене, гуляти ми теж виходили разом з ними, по крамницях зазвичай ходила з мамою або з Лізою, чи з ними обома. А ще у вихідні ми часто гуляли виключно у родинному складі, іноді містом, іноді вибирались до лісу. Батько любив ліс. Я теж. Але не мама. Вона терпіла ці поїздки лише заради нас. Влітку їй надокучали комарі, мурахи й інші маленькі шестиногі жителі цього світу (нас із батьком вони чомусь оминали), восени вона боялася наступити на змію, котра точно зачаїлася десь під листям, взимку їй було дуже холодно. ДУЖЕ, а не так, як усім звичайним людям. І все ж щоразу, як ми з татом планували поїздку до лісу, вона знову й знову зважувалася на цей великий подвиг. Навіть, коли мова зовсім не про батьків, а про дивні погляди, вони все одно мені згадалися…

Хлопець там, на хіднику, був саме хлопцем, не якимось дорослим дядечком, що задивляється на молоденьких дівчат. На вигляд, здавалося,  йому років шістнадцять. Хоча могло бути й двадцять шість. Люди вже давно навчилися подовжувати молодість. Він дивився саме на мене й усміхався саме мені. І я теж. Як дурепа. За хвилину я знову поглянула в той бік, але там уже нікого не було.

«А якщо він спустився на пляж?» – спалахнула думка в голові. 

Я зайшла трохи глибше у воду, щоб краще роздивитися. Та не встигла, з обох боків мене накрило бризками, і голоси кузенів заглушили всі мої думки і наміри.

− Вали її! – кричав хтось із них.

І я відчула, що падаю на спину. Очі інстинктивно заплющилися, а ніздрі й вуха за мить наповнилися водою. Вона була теплою, але приємності це не додавало.

«Суп, – згадалося мені, коли я вже зводилася на ноги. – Тепленький людожерів супчик».

Від цієї думки зробилося зовсім гидко. Я видула воду з носа і вже збиралася вибратися на берег, щоб пострибати на одній нозі та позбутися води з вух. Але знизу хтось ухопив мене за руку – це Руслан вставав із води.

− Янко, ох і жердина ж ти! – дорікнув він. 

Ага, то це його я зачепила ногою, коли падала! Що ж, отримав своє − теж скуштував «супчику». 

Справді, порівняно зі своїми братами, я була «жердиною». Вони ледве діставали мені до плеча. Мене ж саму так витягнуло за останній рік, що геть увесь гардероб довелося змінити. Я залишила собі лише кілька улюблених футболок – їх можна носити й закороткими. Нічого, хлопці теж скоро виростуть. Тітка Ліза на зріст як я. І її чоловік-утікач навряд чи був нижчим. 

Лише надвечір я опинилася в кімнаті пансіонату. По обіді тітка вислухувала розповіді хлопців про їхні пляжні пригоди. Я ж, користаючись нагодою, вирішила побути в тиші та спокої й записати події останніх днів. У мене не щоденник, а просто блокнот, де я іноді пишу про своє життя. Я завела його нещодавно, коли батьки повідомили про своє розлучення. Тепер мені є куди скидати свої киплячі емоції. Як кажуть, папір усе витерпить. Обрала дорожчий, але з твердою обкладинкою і добротною прошивкою. Він просто коричневий, без принту чи декору. Можливо, пізніше я чимось його прикрашу. Хоча ні, не бачу сенсу. 

Балкон – щонайліпше місце для того, аби усамітнитись з блокнотом. Щільно причинені двері майже не пропускають звуків зсередини, а перед очима простирається чарівний краєвид. Небо чисте-чисте, і море, в тон йому, відливає лазуровим. Я відчуваю його свіжість, бачу, як воно дихає дрібними хвилями. І мені так нестримно захотілося до нього. Наче я не пробула на пляжі цілий день! Але ж то день. А ввечері… Ввечері на узбережжі немає нікого, крім чайок. І вода схожа на воду, а не на суп. І сонце, що схиляться до заходу, так красиво визолочує хвилі… Можна стати на краєчку хвилеріза, розкинути руки і ловити на собі гарячий подих вітру та теплі дотики останніх сонячних променів. 

Але ж хіба тітка Ліза відпустить мене? З одного боку, до моря – десять хвилин пішки, ще не сутеніє й до темряви далеко, з іншого – не слід випускати на вулицю дівчинку-підлітка у надвечірній час в незнайомому місті. Понад те, в незнайомій країні. Болгарською я не володіла й близько. Та й англійською небагато могла зв’язно сказати. І хоч комусь нещодавно пригадувалися дивні лякаючі погляди, бажання виявилося сильнішим за будь-які докази здорового глузду.