Читати книгу - "Загадка чаклунського імені, Vasyl Shyrman"

Сеанс

— Виходимо з медитації… на раз, два, три! Повільно вдихаємо через рот… і плавно видихаємо через ніс. Ще раз. Раз, два, три. Хто хоче поділитися враженнями, думками, образами?

Слова Іларі Івені повернули мене в реальність, ніби хтось різко смикнув мене з глибоких вод моєї підсвідомості. Я розплющив очі, намагаючись зорієнтуватися, і кілька секунд лише дивився в яскраве світло кімнати, що поступово відновлювало контури речей. Згадуючи останні миті мого бачення, я мало не повірив, що насправді тримаю в руках весло, а моя футболка волога від річкової води. Та коли очі звикли, я зрозумів, що веслом був стілець переді мною, а вся "волога" — то всього лиш краплі поту. Ех, кондиціонер би тут не завадив.

— Ти як, друже? — з легкою усмішкою запитала Іларі, помітивши моє задумливе обличчя.

— Досить нормально… як для першого разу.

— І все ж ти нічого не розповів про свої видіння, — зауважила вона.

— Та… якось не хотілося, — знизав плечима я, ще не готовий розказати про свої почуття.

— Що ж, може, іншим разом?

— Може, іншим разом, — посміхнувся я, уникаючи розмови.

На сеанси регресивного гіпнозу я ходив лише кілька тижнів — мене привів сюди мій друг.

— Слухай, Бофіне, якщо ти хочеш знайти натхнення для своєї книги, мусиш відвідати цю студію.

— Думаєш, це може дати мені нові ідеї?

— Повір, ти знайдеш більше, ніж очікуєш, — він простягнув мені візитівку із номером Іларі.

Так я опинився в її студії, і мене затягнули ці зустрічі. Кожен сеанс наче відчиняв двері в паралельні світи, де моє "я" проживало інші життя й відчувало реальність по-новому.

Дорога додому могла здатися нескінченною або ж пролетіти, ніби мить. Це не залежало від відстані, часу чи трафіку — все вирішували думки, що не відпускали мене. Сьогодні я навіть не помітив, як опинився біля дому. Ми з дружиною, Бестер, давно облишили ідею мати власний дім і тепер насолоджувалися орендою, яка завдяки моїм книгам нарешті стала для нас доступною.

Після того, як моя перша книга про магію та чаклунство знайшла свого читача, я написав ще три — і нарешті ми отримали пристойний дохід. Завдяки цьому зараз ми живемо у невеликому, затишному будинку на березі океану, який став нашим маленьким раєм. Будинок хоч і маленький, але вміщує не лише нас двох, а й трьох наших собак і трьох котів. Мій кабінет для роботи — скромний, зате там панує дух творчості. Спальня хоч і не велика, але ліжко там величезне, хоча і на ньому часто ледве вистачає місця для нас двох серед нашої пухнастої "зграї".

Наша кухня, їдальня й вітальня з панорамним вікном на океан поєднані, щоб ми завжди могли насолоджуватися видом. А на подвір'ї під навісом стоїть наша маленька "Джимні", оскільки в будинку місця для неї вже точно не вистачило б. Ми часто жартуємо, що в нашому житті все маленьке — крім собак і нашого щастя.

— Привіт! Я вдома!
— Привіт! — відповіла Бестер крізь гавкіт нашої "малечі".
— Виведи їх на прогулянку, а я тим часом накрию на стіл. Як пройшла зустріч?
— Потім, за вечерею розповім, — вигукнув я, перекрикуючи їх радісний гамір і відчиняючи двері.
— Вимилися?
— Як завжди!

Прогулянка вздовж берега з нашою "малечею" — це ритуал, від якого неможливо втомитися. У будь-яку погоду — чи то дощ, чи вітер, чи спокійний океан без хвиль — кожен раз приносить щось нове. Вранці крізь туман ледь чути їх гавкіт і тихий шелест хвиль об гальку. Коли море розбурхане, вони тримаються ближче до мене, уникаючи піни, яка вибігає на берег. Ми робимо це тричі на день, і кожна прогулянка — як перша.

— Витри їм лапи!
— Та там сухо, вони чисті!
— Ледар!
— Гаразд, погоджуюсь.
— Іди вечеряти!

Дім має пахнути пирогами, м’ясом і любов’ю. У нас завжди так — куди б нас не закидало життя, тут завжди пахне затишком. Бестер готує так смачно, що я іноді дивуюсь, як вона взагалі все встигає. Вона, здається, завжди читає мої думки і сьогодні не виняток.

— Коли ти не бачиш, я витягаю чарівну паличку і капелюх і все робиться саме, — пожартувала вона, помітивши мій захоплений погляд.

— Я так і уявляю: половник помішує суп, м’ясо смажиться само, а інгредієнти танцюють по кухні, поки ти диригуєш своєю паличкою, — засміявся я.

— Звідки ти знаєш? Що, підглядав? — підморгнула вона.

Ми з Бестер разом вже п'ятнадцять років і я досі не знаю, кому дякувати за такий щасливий випадок у моєму житті. Жодна моя книга не побачила б світ без її допомоги. Вона — мій головний критик, редактор і терплячий слухач нескінченних ідей.

— Що там твоя Іларі? — запитала вона, коли ми сіли за стіл.
— Чому моя?
— Гаразд, не твоя. Що було цікавого?

— Тобі самій варто хоч раз побувати там, щоб краще зрозуміти.

— Милий, мені достатньо твоїх розповідей, аби все уявити, — хитро посміхнулась вона. — Уяви, мені вражень і без того вистачає.

— Ну, тебе ніхто не змушує, просто мені було б приємніше.

— А мені ні, ти ж знаєш…

— Так, так, знаю! Ти не любиш натовпу.

Бестер справді не переносить великі компанії і масові заходи — щоразу після них вона мовби виснажена до краю. Мої спроби кудись її запросити завжди закінчуються однаково: я переживаю, що їй незручно і не можу думати про роботу. А вдома їй ніколи не буває нудно. Вона захоплено читає, пише або малює. Бестер дійсно завжди знаходить собі заняття.

Щоправда, до супермаркету вона мене не пускає. І я її розумію: якби міг, я б теж нікуди не їздив. Адже скільки разів я повертався з незрозумілими покупками — чи то зіпсованим, чи дорогим товаром. Щоразу вона сміється, але підказує, як правильно вибирати.

Зараз мене найбільше пригнічує майбутня поїздка. За кілька днів — презентація моєї нової книги в іншому місті. Хоча саму книгу я ще не дописав, видавець чомусь наполягає на презентації. Коли я намагався заперечити, містер Прісман завжди одразу згадував договір.

— Любий мій Боффіне, ви уважно читали пункт “три, дванадцять” договору? Чи ви його випадково пропустили?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍