Читати книгу - "Дівчина з головою собаки, Сімон Розебель"

— Медичних, – скривився чоловік. – Я лікар-психіатр. А палити – шкідливо, ви ж, напевно, це знаєте.

— Ага, – промовила незнайомка, креснувши кременем запальнички.

— Як же байдуже молодь ставиться до свого здоров’я, – учений невдоволено передернув плечима. – Все життя студентів за це сварив! Навчаються в медичному університеті, а самі палять! Ніби вони ніколи не бачили легені курця на кафедрі анатомії!

— А я от усе життя палю. І молодь палить. Завжди палила, – дівчина видихнула хмарку диму в протилежний від професора бік. – І це справа суто особиста. У радянські часи був культ спорту і здорового способу життя.

— І правильно, я вважаю! Краще бути здоровим і щасливим! – учений пригрозив пальцем, ніби в порожнечу.

— Чи стали ви, Леоніде Ігоровичу, щасливішими від того, що не палили? – дівчина єхидно усміхнулася, роблячи чергову затяжку.

Чоловік осунувся, з підозрою глянув на дівчину.

— Все життя ганяли курців-студентів, витратили на них час і нерви, - вона загасила сигарету, і недопалок кудись зник. Можливо, в кишеню сховала?

— Тобто, ви хочете сказати, що палити – це добре? – професор здивовано підняв брови.

— Я хочу сказати, що не варто змушувати когось слідувати конкретно вашим життєвим цінностям, - вона знову розвела руками, - адже, не дарма хтось колись сказав «життя навчить», правда, не можна сказати, що життя – хороший вчитель.

— В якому сенсі? – чоловік насупив брови, не розуміючи, як дівчина перескакує з однієї теми на іншу.

— Іноді одразу вбиває, - незнайомка ухмильнулася, - без попередження.

— Ну на то воно і життя, - погодився Леонід Ігоревич, - а вас попереджало?

— Ви нагадали про те, що палити – шкідливо, можна вважати це попередженням?

— Цікава логіка, - усміхнувся вчений, - але ж воно справді вбиває.

— Але всі колись помруть! – весело вигукнула дівчина. – Чому ми все про паління? Розкажіть краще цікаві історії з практики, у вас їх точно є, з людьми, як кажуть, - вона поглянула вгору, - не від цього світу працювали.

 Чоловік глибоко зітхнув:

— Всі вони від цього світу, просто заплуталися в власних думках. Лікарі знаходять джерело проблеми, призначають найбільш ефективні препарати, стежать за станом, і пацієнти йдуть на поправку.

— Тільки препарати? – здивувалася дівчина. – А як же процедури? Лоботомія, наприклад.

— Та що Ви! – вигукнув професор. – Такі жорстокі методи давно не застосовуються в сучасній медицині! Це знущання над пацієнтами, і не більше! Зараз лише препарати та терапії. Звісно, бувають випадки, коли корінь проблеми прихований в пухлині, тоді так, лікується хірургічним втручанням.

— Так… – протягнула дівчина, округливши очі, – давно я не брала вихідний, – вона різко повернулася до нього, – то що щодо історій?

 Леонід Ігоревич задумливо почухав підборіддя:

— Як на мене, абсолютно кожен випадок по-своєму цікавий, адже не буває двох однакових пацієнтів, – він закинув ногу на ногу, – кожен психопат по-своєму дивував своїм холоднокров’ям, шизофренік – вигаданими світами та персонажами, параноік – мареннями. У мене був один пацієнт, правда, довелося його потім відправити на «Дачу» – місце для особливо буйних, – він був впевнений, що він – Люцифер.

— Та ви що, – коротко пробурмотіла дівчина, – а раптом це він і був? Я не цікавлюсь, чим він у вільний час займається.

— Хто? Люцифер? – Леонід Ігоревич вигнув брову, – ні-ні, того пацієнта звали Максим, його мати була дуже набожною, в дитинстві замість казок читала йому Біблію, а потім їх батько пішов із родини – відкинув сина, зрадив, от і вийшло, що він – Люцифер.

— Вперше чую, щоб Люцифера назвали Максимом, – пробормотала дівчина, вдивляючись у далечінь.

— Ну я подробиць не знаю, я Біблію жодного разу не читав, не знаю, як там все насправді, – плечима знизав професор.

— Хто сказав, що правда – в Біблії? – вона схилила голову. – Її ж люди написали.

— Ви чим взагалі в житті займаєтесь? – різко запитав чоловік.

— О, – вона закотила очі, – ця історія довша, ніж усі ваші разом узяті. Вважайте мене управляючим… начальством, ось.

— Начальством? – здивувався професор. – А не занадто ви молоді для начальства? Скільки вам років? – раптово він здригнувся. – Вибачте, можете не відповідати.

— Навіть якщо я відповім, Ви не повірите, – вона усміхнулась, скалячись.

— Щось я не пригадаю, щоб представлявся вам, – вчений недовірливо нахмурився, – мені здалося, чи ви знаєте моє ім’я? – а потім оживився, – мабуть, ви почули його від Жені? Того художника.

— Будемо вважати так, – схрестила пальці на животі.

— А ви?

— Різель, – відповіла дівчина, усміхнувшись, – будемо знайомі.

— Різель… – повторив Леонід Ігоревич, – ви не схожі на іноземку, та й акценту зовсім немає, хто дав вам це ім’я?

— Не знаю, – легко промовила вона, – я просто знаю, що це моє ім’я, що воно було таким, таким і залишиться.

— Звісно, ви знаєте, – він усміхнувся, – було б дуже дивно, якби ви не знали свого імені.

— Згодна з вами, – дівчина перевела погляд вперед, – захід красивий.

 Вчений повернув голову на незвичайно красиве, заворожуюче небо:

— І справді. Червоний, – розчаровано промовив він, – прохолодно завтра буде.

— Наче зрозуміла Маленького Принца, – тихо сказала брюнетка, глибоко вдихаючи.

— Скажіть, Різель, чому ви підійшли саме до мене? – Леонід Ігоревич складав руки в замок на коліні, – а раптом у мене погані наміри? Зараз, знаєте, час неспокійний, страшно з незнайомцями розмовляти. Ви не подумайте нічого поганого, мені справді цікаво, чому саме я? Навколо стільки молодих хлопців вашого віку, музикантів, ті ж художники.

— Мені здалося, що тільки з вами можна спокійно поговорити, – вона зітхнула, – молоді матусі будуть розповідати про своїх дітей, хлопці – контакти просити, а дівчата просто не впустять у свою компанію. Залишаєтесь тільки ви, Леонід Ігоревич. А ви не схожі на людину з поганими намірами, не вигадуйте.