Читати книгу - "Життя моє ти де?, Natasha"

Глава 3

Поки Анна говорила по телефону з тим самим молодим чоловіком, якого звали Андрій, Оксана поралась на кухні, готуючи вечерю. Запах смаженої цибулі та спецій розносився кімнатою, створюючи відчуття домашнього затишку, але Галя цього не помічала. Вона сиділа, схилившись над своїм старим рюкзаком, і намагалася акуратно зашити дірку. Голка ковзала крізь тканину, але думки її застрягали в одному й тому ж місці: чоловік, діти, робота.

Робота швачкою, яка давно перестала приносити радість. Сварки в колективі, вічне невдоволення начальства, затримки зарплати — все це тягарем висіло в неї на серці. Шов на рюкзаку виходив кривим, як і її власне життя.

— Дівчата, вечеря готова! — гукнула Оксана, витираючи руки об рушник.

Анна швидко закрила телефон, на ходу надягаючи куртку.

— А ти куди? — здивовано спитала Оксана, спостерігаючи за її поспішними зборами.

— Ой, я на зустріч, ненадовго. Поїм пізніше, — кинула Анна, навіть не озирнувшись.

 так було щовечора. Анна кудись поспішала, залишаючи по собі легкий аромат парфумів і недомовленість. Вона завжди казала, що ненадовго, але поверталася пізно, із загадковою усмішкою і блиском в очах.

Галя мовчки дивилася на двері, що зачинялися за подругою, відчуваючи, як на душі стає порожньо. Вона знову взяла в руки голку, але нитка раптом обірвалася. І чомусь саме в цю мить очі защипало, наче від диму.

 

Одного вечора, зібравши подруг за столом, Анна виглядала схвильованою. Її очі блищали, а на обличчі сяяла усмішка, ніби вона носила в собі велику таємницю.

— Дівчата, мені потрібно вам дещо сказати! — почала вона, роблячи паузу, щоб привернути їхню увагу. — Ми з Андрієм вирішили жити разом. Дівчата, я закохалася! Він — той, про кого я мріяла все своє життя!

Оксана й Галя втупилися в неї, не вірячи своїм вухам. У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало лише легке постукування ложки об чашку.

— Аню, ти серйозно? — першою порушила мовчання Оксана, примружившись. — Ви ж познайомилися всього два тижні тому! Так не можна. Ти не знаєш, що це за людина! Може, він той ще бабій… або ще гірше.

— Ні, ти що! — Анна замахала руками, намагаючись розвіяти сумніви подруг. — Він не може бути таким. У нього свій бізнес, він постійно працює… І знаєте що… — вона запнулася, опустивши погляд.

— Оксана має рацію, — тихо, але твердо сказала Галя. — Не поспішай. Не роби помилок. Я серйозно.

Анна замовкла, смикаючи край рукава, а в кімнаті знову запанувала тиша, повна невисловлених думок і тривожних передчуттів.

 

Дівчата сперечалися весь вечір, але так і не дійшли до жодного компромісу. Ледь не посварившись, вони розійшлися по кімнатах.

Минув тиждень, потім ще один, і ще…

Коли довга зима вже добігала кінця, пролунав телефонний дзвінок. Оксана підняла слухавку, бо вдома нікого не було.

— Так, слухаю!

— Добрий день! З ким маю честь говорити?

— Оксана. Мене звати Оксана.

— Значить, я не помилився. Ваш чоловік Віктор був тяжко поранений. Лікарі кажуть, що, можливо… йому залишилося недовго…

Він доставлений до лікарні, і вам потрібно приїхати. Пізніше я скажу, куди саме.

Слухавка випала з рук.

У голові гуло, а перед очима все пливло.

Оксана, наче привид, блукала квартирою, поки з прогулянки не повернулися Галина з дітьми та Анна.

— Оксано! А я тут Андрія бачила! І знаєш, дарма ми тоді так… — Анна усміхнулася, глянувши на Галю. — Хлопець-то він непоганий!

Але, побачивши подругу в такому стані, вона швидко змінила тон. Сказавши дітям піти купити щось до обіду, Анна з Галиною підійшли до Оксани, яка ледь трималася на ногах.

— Дівчинко моя! Що сталося? Це щось із Вовою?

Оксана подивилася на подруг і ледве чутно прошепотіла:

— Вітя вмирає…

І в ту ж мить у квартирі запанувала така гробова тиша, що навіть птахи, які раділи першим весняним дням, завмерли, переставши співати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍