Читати книгу - "Життя моє ти де?, Natasha"

глава 6

Минуло кілька років після смерті Оксани. Галя все ще жила в тій самій квартирі, у тому ж чужому місті — повертатися було нікуди. Війна закінчилася, але залишені нею рани й досі боліли. Все навколо змінилося: діти виросли, навчаються в університеті, будують своє життя. Час подарував Галі кілька зморшок, ніби затягуючи старі рани, але від них усе одно залишилися потворні шрами. Вона не говорила про минуле, наче воно було під забороною, але вечорами, сидячи біля вікна з чашкою недопитого чаю, подумки розмовляла з Оксаною.

Іноді її турбували серце й нерви, нагадуючи, що минуле так просто не відпускає. За вікном вирувало нове життя: вулиці стали яскравішими, люди поспішали у своїх справах, діти сміялися. А в її квартирі час ніби завмер — як застиг у чашці чай, який вона знову забула допити.

Одного разу, повертаючись з роботи з рюкзаком, набитим продуктами, вона почула чийсь голос:

— Ей, зачекайте! У вас щось випало!

Галя озирнулася й побачила дівчинку років п’ятнадцяти зі світлим, ніби золотом укритим волоссям. Вона підбігла й простягнула пакет з яблуками.

— Ось, будь ласка, у вас рюкзак порвався.

Галя глянула вниз — дно її старого рюкзака розійшлося, і частина продуктів висипалася. Зітхнувши, вона опустилася на найближчу лавку, не знаючи, як тепер донести покупки. Дівчинка сіла поруч. До них підійшла жінка — її мати.

— Ми пів дороги йшли за вами й кликали, але ви, здається, не чули, — сказала вона з теплою усмішкою.

— Вибачте, — Галя розгублено провела рукою по обличчю. — Я просто задумалася.

Розговорившись, жінки дізналися більше одна про одну. Галя розповіла свою історію, а незнайомка поділилася своєю. Вони з дочкою нещодавно їздили на батьківщину, але тепер поверталися в Італію. Там у них залишився дім і невеликий сімейний бізнес. Чоловік жінки, почувши про початок війни, повернувся захищати країну, але, на жаль, не повернувся додому.

Раптом Галя згадала, чому дівчинка видалася їй знайомою. Колись давно вона забігала до неї в купе поїзда…

— Я хочу повернутися, — раптом вирвалося в Галі. — Але не знаю, куди. Мого дому більше немає… Та й міста теж.

Жінка уважно подивилася на неї й м’яко сказала:

— Вам варто повернутися. Навіть якщо здається, що нічого не залишилося, варто спробувати. Зруйноване можна відновити, порожнечу — наповнити заново. Адже якщо ніхто не повернеться, хто буде пам’ятати, хто буде будувати нове життя?

Слова відгукнулися в Галі глибоким болем, але разом із тим — пробудили щось нове. Надію

Життя мое, [06.02.2025 13:46]
Прийшовши додому, Галя покликала дітей — Сашка і Таню. Вона глибоко зітхнула і з твердою впевненістю сказала:

— Я ухвалила рішення. Ми повертаємося додому.

Діти подивилися на неї так, ніби вона з’їхала з глузду.

— Ма, ти серйозно? — недовірливо запитала Таня.

— Абсолютно, — кивнула Галя. — Уявляєте, у мене сьогодні знову порвався рюкзак!

— Мамо, та його вже давно пора викинути! — закотила очі Таня. — Він старий, скільки ти з ним вже ходиш?

— Та все наше дитинство, — з усмішкою вставив Сашко.

— Мам, послухай, — продовжила донька, — я все розумію, але нам не хочеться повертатися. У нас тут усе є. А там що? Лише руїни минулого життя. Ні, знаєш, ми не збираємося ризикувати грошима та кар’єрою заради того, щоб повернутися і знову починати все з нуля. Нам і тут добре!

Галя розповіла їм про зустріч із жінкою та її донькою, про те, що вони повернулися на батьківщину, але тепер їдуть назад в Італію. Вона повторила слова незнайомки.

Діти перезирнулися, в їхніх очах з’явилося здивування.

— Мамо… Про яку дівчинку ти говориш? — насторожено запитала Таня.

— Про ту саму! Згадайте! У поїзді, коли ми… — почала Галя, але Сашко перебив її:

— Мамо, там не було ніякої дівчинки.

Галя завмерла.

— Що?

— Яка дівчинка? — голос сина здригнувся. — Покійна тітка Оксана з Анною тоді пів ночі намагалися зрозуміти, про кого ти говориш і до чого тут Італія? Мамо… будь ласка… не сходь з розуму!

— Це ви не пам’ятаєте! — спалахнула Галя.

Вона почала кричати, сперечатися, доводити, але діти не слухали. Вони були впевнені, що її спогади — це лише гра розуму, хвороблива фантазія, народжена тугою.

Не витримавши, Таня схопила рюкзак і з силою викинула його у вікно.

Галя зойкнула і, ридаючи, кинулася вниз. Рюкзак, її рюкзак, лежав у калюжі. Вона підняла його тремтячими руками. Колись давно, багато років тому, цей рюкзак подарував їй Вова… її чоловік, батько Сашка і Тані. Він купив його ще до війни, знаючи, як вона любить зручні речі, і жартував, що цей рюкзак переживе всіх.

Галя принесла його додому, всю ніч мила і плакала, наче намагалася стерти не бруд, а весь біль, усю втрату, всю втому, що накопичилася за ці роки.

Життя мое, [06.02.2025 13:49]
Не сомкнувши очей всю ніч, Галя вирушила на вокзал. Купивши квиток, вона скоро вже їхала в автобусі. Наступного ранку, прокинувшись, побачила рідні простори: золотисті поля пшениці, дерева, що колихалися від вітру ніби вітаючи її повернення.

Вона вийшла на зупинці і направилася туди, звідки колись тікала, залишаючи надії і мрії. Місто, яке вона пам’ятала, зникло — замість нього залишилися мертві вулиці, обпалені стіни будинків, де ще вчора кипіло життя. Лише зрідка траплялися уцілілі будівлі, але їх було надто мало.

Дійшовши до того місця, де колись раділа за подругу, дивлячись на святковий феєрверк, Галя застигла. Тепер тут була лише вигоріла земля з величезною воронкою від снаряда.

Вона пішла до свого дому. Руїни.

Підійшовши до уцілілої стіни, дістала з зашитого рюкзака хліб, вино і стару фотографію Володимира. Зробивши невеликий вівтар, Галя схилила голову і прошепотіла:

— Війна закінчилася, а ми, любий, так і не зустрілися...

Посидівши трохи, вона знову пішла блукати по місту. Ноги привели її в парк з озером, потім на площу, де раніше стояв будинок творчості, що слугував театром. У дах будівлі потрапив снаряд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍