Читати книгу - "Карма небесна , Кирило Легович"

Розділ третій 

 

Розділ третій 

 

Він знову кинув погляд  в Артема. Давид завжди любив глузувати над своїм другом. То скаже, що його шукав директор школи, і той сам зайшов до її кабінету з намаганнями запитати, що ванна від нього хоче. То розлити воду на парті Артема, аби він не помітив і намочив зошит. Всяких приколів будо по малу, та один з них був настільки жорсткий, що чоловік досі пам’ятає його. 

Тоді було літо. Вони щойно закінчили восьмий клас. Дитячі веселощі в повному оберті. Артем разом з Давидом, Олегом й Іваном пішли прогулятися по місту. Погода була чудова: на дворі гріло тепле сонечко і, завдяки легенькому вітерцю,  день був трішечки прохолодним.  Вони гуляли центральною вулицею, пили пиво в парку, яке їм купив старший брат Івана, і насолоджувалися днем. Але як завжди, хлопці не могли  подразнити Артема: 

-Я сподіваюся нас тату ніхто не побачить?- з обережністю дістаючи з пакетика  «Львівське світле» промовив Іван, споглядаючи по різним сторонам. 

-Хоч ми й малолюднім місці, але тут багато хто може нас помітити,- сказав Давид дивлячись на дволітрову пляшку холодного пива як на діамант. 

-Кожному по стаканчику, - дістаючи з пакета пластикові стакани мовив Олег. 

-А суха, су-су. Бляха, сухарррики? - ледь вимовляючи це слово промовив Артем. 

-Ахаха, я з тебе не можу,- зареготала Давид разом з іншими.- Зараз дістанемо. Нумо, Іва, наливай, а то слина тече. 

Хлопці пили пиво і заїдати його сухариками - підлітковий вік завжди шукає чогось забороненого. Вони сиділи десь з десять хвилин. На чотирьох вони змогли випити трохи менше половини пляшки. 

-Ой! Тут скільки ще роботи!- дивлячись на  пиво сказав Олег. 

-Хтось буде?- дістаючи з кишені викрадену у брата цигарку мовив Іван. 

-З капсулою? 

-Ну звичайно, Артеме, як ти любиш! 

Хлопці почали курити сигарету. Кожен робив по декілька тяг по черзі. Артем був останнім, та він й так отримував задоволення від запаху ягідної капсули. 

-Тримай!- спльовуючи, дав сигарету Артему Давид. 

Йому залишалося докурити якихось декілька  тяг. Та на горизонті паркової доріжки Давид побач свою та Артемову сусідку по під’їзду, тітку Вероніку. До того ж вона добре спілкувалася з батьками  обох підлітків. 

-Хлопці, я піду коня припаркую,- встаючи  промовив Давид. 

-О, я з тобою піду, а то теж хочеться,- сказав Олег. 

-На тоді, Артеме, сиди й сторожуй наше добро, а то я теж хочу,- мовив Іван. 

-От ще ті сцикуни!- сказав Артем. 

Хлопці пішли, і той залишився єдиним на лавці. Він дивився по сторонах і не зміг розгледіти знайоме лице. Артем мав проблеми з зором. У далині він майже нічого не бачив, крім розмазаних предметів. Хлопець розгледів лице своєї сусідки,  коли та підходила до лавки. Тоді хлопець пожалкував, що не одягнув свої окуляри. 

-Артеме, привіт! - здивовано  почала пані Вероніка.- А що ти ту робиш? 

-Я?- невпевнено почав Артем, намагаючись знайти в своїй голові бодай якийсь варіант відмахування. - Та ось сторрожую. 

-Пиво? 

-Так! я тут ходив і якийсь дядько попрросив наглянути поки він кудись відійде. 

-Ммм, я тебе зрозуміла, - з посмішкою на лиці пішла далі тітка Вероніка. 

Артем зітхнув з полегшенням.  Та страх  панував у його душі.  Вона ж може розказати батькам. Ось уже й хлопці підійшли до лави. 

-Ну вам і пощастило! 

-Когось побачив?- запитав Давид. 

-Так, тітку Вероніку. 

-Ооой! Це біда. А що ти хоч сказав? 

-Що дядько попросив наглянути за добром, поки той кудись відійшов. 

-Оригінально, - з сарказмом мовив Олег. 

Вони допили пиво і далі пішли гуляти містом. Уже вечоріло. Червоне сонце світило своїми  останніми хвилинами  й ніби прощалося з землею. Хлопці підійшли до моста. Він був пішохідним і з’єднував два береги міста. Вода була метр від мосту. Часто з нього стрибали люди. Колись і Артем хотів це зробити, але забоявся, і пішов входити в воду з берега. Тоді поруч з ним разом з його батьками був Давид. Ця подія торішній давності довго запам’яталася другові Артема. Після цього той дражнив хлопця, говорячи: «Чому Атем Моклий боїться водички?». 

На мосту нікого не було. Хлопці стали посередині дороги й мовчки споглядали на жовтогаряче сонце, яке потроху сідало й забирало свої проміння тепла. 

-Пам’ятаєш, Атеме, цей міст? - порушуючи тишу сказав Давид, дивлячись на власне відображення в воді. 

-Та ну, я ж тоді боявся. 

-А зараз би пригнув? 

-Ти що, звичайно ж ні! Он яка погода, тепло, звичайно, та вітер холодний дує. 

-Хм, це точно. 

Артем взявся за перило на мосту й  почав гойдався туди-сюди. У момент, коли більша частина тіла хлопця знаходилася над водою, Давид зіштовхнув руку так, що Артем не міг втримати рівновагу. Хлопець головою  впав прямо в річку.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍