Читати книгу - "Усмішка, Марія Залевська"

Я - плід твоєї уяви

Вона опустилася на край його ліжка й обережно торкнулася тендітними білими пальчиками  неголеної твердої щоки хлопця.

          Він поворухнувся. Аріана відсмикнула руку. Розплющуючи очі, він встиг простежити цей рух. Посміхнувся. Сонним він подобався їй більше, ніж зазвичай. Раптова ніжність охопила дівчину, і Аріана доторкнулася до його руки. Спершу акуратно, а потім упевнено стиснула її своїми тонкими пальцями.

          Чоловік не рухався. Просто дивився в її сіро-блакитні витончені очі. Так, так, саме витончені. І в цей момент він зрозумів. Вона схожа на вовчицю.

          Самотність, пристрасть, свобода, холод – усе це, такою хаотичною несумісною сумішшю палало в її очах яскравими, дикими відблисками. І щось нове... Відвага? На що вона наважилася?

          - Я хочу тебе намалювати, - раптово вимовив він. Твердо, рішуче вимовив.

          В усмішці Аріани з'явився смуток. Вона повільно забрала руку з його долоні. Він не заперечив.

          - Мене не можна намалювати, - вона підвелася і безшумно перемістилася на підвіконня. Тепер два блакитні вогні дивилися на нього звідти.

          Художнику довелося сісти. За відчиненим вікном різкими поривами шаленив вітер. Її крила тремтіли під його поштовхами.

          Художник злякався і зробив ривок у напрямку до вікна. І зупинився.

          Аріана поблажливо посміхалася.

          - Чому я не можу тебе намалювати? – тихо запитав Художник. І, не дочекавшись відповіді, із запалом продовжив. – Я писав портрети королів! Моєму пензлю довіряли такі люди! Щоправда, це було в минулому житті...  Але це ж нічого, так?

          Аріана мовчала. Вона знала, що в цьому житті він не написав жодної картини після смерті матері.

          - Я не можу намалювати тебе тому, що ти... ангел? – Художник в один крок підійшов до Аріани.

          Вона усміхалася налякано. Навіть відсахнулася від нього, і мало не випала з вікна. Усе різко змінилося.

          Він бачить її крила?

          - Я бачу твої крила. Вони прекрасні... Це... диво, - збиваючись, перейшов на гарячий шепіт Художник, і схопив її долоні. У його очах вирувало полум'я.

          - Які вони? – ледь чутно запитала Аріана.

          - Я... я не знаю, - раптом жалібно сказав Художник, дивлячись їй за спину. – Я не можу описати...

          - То як ти намалюєш те, чого не можеш описати? – вона усміхалася серйозно.

          Художник мовчав. Йому було сумно. І незрозуміло.

          Аріана піднялася на підвіконня з ногами –  і, відштовхнувшись від нього, зависла в повітрі вже по той бік вікна. Волосся відчайдушно тріпотіло під буйством вітру. Навколо дівчини було легке блакитно-сріблясте сяйво.

          Художник так само мовчки дивився на неї – і бачив ангела.

          - Мене немає. Я – плід твоєї уяви, - сумно усміхалася Аріана.

          - Ти брешеш! – раптово зі злістю крикнув Художник. –  Ти є! Я тебе бачу, я тебе відчуваю, я говорю з тобою! І я тебе намалюю! Ти все брешеш!

          Аріани вже не було тут.

          Залишався лише тонкий блакитний шлейф. А Художник усе стояв біля вікна і кричав.

          У вікнах будинків навпроти стали з'являтися стурбовані обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍