Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

захлинувсь і почав кашляти. То був скажений кашель, навіть сильніший за батьків. І, правду кажучи, я пишався ним, і коли кашель вже затих, гордовито глянув на діда.

Та він зовсім не збирався втішати мене і навіть нічого не сказав. Замість цього він вийняв невеличку бляшану коробочку з кишені жилетки, відкрив її і взяв з неї велику м’ятну пастилку. Я гадав, що він дасть її мені, але, на превелике здивування, він спокійнісінько поклав її собі в рот. Потім суворо проказав:

—  От чого я вже зовсім не можу терпіти, то це дитячого реву. У тебе очі на мокрому місці, Роберт. Візьми себе в руки, хлопче. — Він вихопив з-за вуха перо і, розмахуючи ним, додав, гордо випнувши груди: — На свому віку я досить часто стикався з лихом. І думаєш, я переміг би, коли б отак киснув, як ти?

Дідусь, мабуть, довго ще виголошував би такі промови, коли б раптом унизу не пролунав дверний дзвоник. Дідусь невдоволено спинивсь і кінцем люльки показав мені на двері. Це означало, що я вже мушу йти. Він знову заходився списувати, а я взяв зі столу порожню тацю і навшпиньках попрямував до дверей.

2

Коли я зійшов униз, містер Леккі, Кейт і Мардок уже прийшли і чекали на мене. Побачивши мене, вони нараз замовкли; це свідчило про те, що саме я був предметом їхньої розмови. Як і більшість одиноких дітей, я був дул соромливим, а тепер, коли я ще відчув ту величезну холодність, що існувала між містером Леккі і покійною матусею, то зовсім розгубився і стояв, немов скам’янілий. Новий мій батько раптом підвівся, схопив мене за руку і, нагнувшись, поцілував у чоло.

— Дуже радий познайомитись з тобою, Роберт, і більше за всіх шкодую, що ми не зустрічалися раніше.

Я сподівався, що голос у нього дуже сердитий, але він, навпаки, був низьким і трохи глухуватим. Я дав собі слово більше не плакати, та коли Кейт щиро поцілувала мене, знову розревівся.

— Ну, сідайте мерщій до столу,— сказала мама, показуючи мені місце та намагаючись посміхнутись. — Уже скоро пів на сьому, і ти, певно, дуже зголоднів, синку.

Ми посідали за стіл, і батько, що сидів на покуті, опустив очі й проказав молитву — довгу й нудну, якої я ще ніколи не чув, — причому навіть ні разу не перехрестився. Після цього він взявся нарізати невеличкими шматочками варену солонину, кладучи їх кожному на тарілку, в той час як мати насипала нам картоплю з  капустою.

— Ось і тобі! — сказав батько з церемонним виглядом, немовби віддаючи мені найкращий шматок. Він був низеньким миршавим чоловічком, років сорока семи, з довгастим блідим лицем та маленькими очима. Його темні вуса стирчали, як у пацюка, а рідке волосся ледве закривало широку лисину. Обличчя в нього було, як у пригніченої людини, що вважає себе щедро обдарованою від природи і покривдженою людьми. На ньому була біла сорочка з крохмальним комірцем, чорний самов’яз та двобортний костюм з блакитної саржі, на якому блищали мідні гудзики. За ним, на буфеті, лежав чиновницький картуз з блискучим козирком, як у морського офіцера.

— їж м’ясо з капустою, Роберт, — сказав він, поплескавши мене по плечі. — Вони дуже поживні.

Під поглядами цих нових для мене людей, я ледве вправлявся з великим ножем та виделкою, що була значно довшою за мою дублінську і дуже слизькою. Крім того, капусти я терпіти не міг, а шматочок яловичини, що він його мені дав, був страшенно солоним і твердим. Мій рідний тато завжди вимагав, щоб у нас на столі було «все найкраще» Він часто приходив з роботи з ласощами в кишені, і тому я був вкрай зіпсутою дитиною і завжди вередував їжею; за останні шість місяців до смерті матуся щоразу задобрювала мене поцілунками та шестипенсовиками, щоб я з’їв хоч кусочок курчати. Та зараз я боявся розсердити батька і тому через силу проковтнув кілька водянистих картоплин.

Гадаючи, що відвернув мою увагу, батько глянув через стіл на маму й спитав:

— А місіс Чепмен нічого у тебе не просила?

— Ні, — відповіла мама тихим голосом, — хоч вона й витратилась на квитки й інше. По-моєму, вона дуже хороша й порядна жінка.

Батько з полегшенням зітхнув. — Приємно чути, що на світі є ще чесні люди... А з вокзалу ви їхали кебом?

— Ні... у нас було небагато речей, бо він уже виріс з усього свого вбрання, а все інше, певно, розібрали ті людці.

Батько трохи не задихнувся від злості, а згодом промимрив:

— Одна дурість за іншою. Не дивно, що у них нічого не лишилося.

— Ой, таточку, та вони ж так довго хворіли! — несміло втрутився я.

— А де ж були їх дурні голови? Чому ж вони не застрахували свого життя? Тоді все було б гаразд.

Він з презирством глянув на мене крізь вузькі щілини своїх очей, і я поспішив начисто спорожнити свою тарілку.

— От і добре, Роберт. Запам’ятай, що в цьому домі ніщо не повинно пропадати.

Кейт, що сиділа, відвернувшись до вікна, ніби її зовсім не цікавила наша розмова, співчутливо посміхнулась до мене.

Їй було всього двадцять один рік — значить, вона на три роки молодша за мою матусю, а як вона несхожа на неї. Все те, що у матусі було гарним, у Кейт здавалося зовсім потворним: безбарвні очі, широкі вилиці, суха порепана шкіра, вся в прищах; коси теж були якогось невиразного кольору і відливали то рудим, як у Гау, то чорним, як у Леккі.

— А ти вже ходиш до школи?

— Авжеж. — Я зашарівся, тому що боявся говорити в присутності батька. — Я відвідував пансіон міс Варті на Крещент-стріт.

Кейт кивнула. — А це хороша школа?

— О, дуже хороша! Коли хтось добре відповідав з логіки або з інших предметів, то міс Варті завжди давала тому цукерку з коробочки, яку ховала в шафі.

— У Лівенфорді теж не погані школи. Гадаю, що вони сподобаються тобі.

Батько кашлянув і сказав: — Нехай він іде в початкову школу на Джон-стріт... з твоєю допомогою, Кейт... йому там