Читати книгу - "МІй жахливий сусід, Лада Короп"

ІІ.

— Іда, ти ж розумієш, що ця квартира — моя? — промовляє Богдан, злегка зітхаючи, немов намагається знайти в собі сили для великої промови. Ну от знову він за своє. Невже не розуміє, що я від свого не відступлюсь. Буду жити тут. Бо вже заплатила за цю довбану халупу наперед. 

— Ага, звісно, — усміхаюся, — точно так само, як мій друг Микола стверджує, що йому належить МакДональдз. Чому б і ні? Богдан підіймає брови, наче я щойно сказала, що Земля — плоска. 

— Це не жарт, Ідо! — продовжує він, намагаючись налаштуватися на серйозний лад. — Моя колишня дружина здала цю квартиру, не попередивши мене. Я просто повернувся з Києва й... сюрприз! 

— Сюрприз, так! — повторюю, намагаючись стримати злорадний сміх. — Як у поганій комедійній історії. Богдан хмуриться, розумію, що, можливо, жартую не в тему. 

— Слухай, — знову починає він, — це не смішно. Я не маю куди йти. — Так куди ж ти підеш, якщо не до мене? — запитую, намагаючись зрозуміти, чому він не перебуває в стані паніки. 

— Не знаю. Може, до мами? Але там у неї живе три коти та дві собаки, не впевнений, що готовий до цього. 

— Коти? Вони, напевно, влаштують тебе на "котячий тренінг", де навчать, як правильно спати на дивані, — жартую. Богдан зітхає, але його усмішка вже пробивається крізь серйозність. 

— Так, я не впевнений, що готовий до "котячого тренінгу". Але це не змінює факту, що ти живеш у моїй квартирі. 

— У твоїй квартирі? Давай будемо чесними, це не твоя квартира. Це квартира твоєї колишньої дружини, яка вирішила, що ти не повертатимешся сюди. Вона, напевно, думала, що ти ви завжди будете разом. Чи не так? — запитую, й пробую знову розрядити атмосферу. 

— Не зовсім. Ця квартира моя. Мені її бабуся подарувала перед смертю. Але на той час я вже жив з дружиною у Києві. Тому Леся запропонувала її продати. Я відмовився. Але навіть не здогадувався, що вона здала її в оренду. Документи та ключі у неї були. Тому все просто. 

— Отакої. А чому ти повернувся? Ну до Вишгорода? — цікавлюся. — Бо ми з Лесею подали на розлучення. І я залишив їй квартиру. Її ми купили спільним коштом. — Що ж виходить ти тепер будеш жити тут? — перепитую. 

— Так, виходить нам доведеться поладити. Хоча б на деякий час. — Отже, Богдане, ми повинні домовитися про певні правила проживання у цій квартирі. Я, наприклад, не потерплю, якщо ти будеш їсти мої пиріжки. Богдан сміється, і я відчуваю, що розмова починає розвиватися в іншому напрямку. 

— Пиріжки? Я думав, що це просто твої "декорації" на кухні! Думав, що ти їх просто фотографуєш для Instagram. — Саме так. Бо я кухар. Й це частина мого заробітку, — уточнюю. 

— Ясно. Моя дружина теж блоги знімала. Й дознімала, як то кажуть... — А що так? — бачу, що Богдан неприємно кривиться при згадці про колишню. — Вона зрадила мене. З рекламним агентом, коли поїхала на відпочинок до Франції. Поки я чекав на неї вдома й пахав наче проклятий вона просто розважалася. Ось так. 

— Слухай, а що ти плануєш робити далі? — запитую, вирішуючи, що, можливо, пора перейти справи. — Я не знаю. Можливо, знайду собі іншу квартиру, але з моїм бюджетом це буде хіба що підвал з грибами.

— Тобі не подобається запах грибів? — питаю, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно він сприймає цю ситуацію. 

— Гриби? Я не готовий жити з грибами! Я сміюся, розуміючи, що він намагається зберегти позитивний настрій, попри ситуацію. 

— А може, ти спробуєш знайти гуртожиток? — пропоную я, жартуючи. 

— Гуртожиток? Хіба я схожий на студента! — вигукує він, та в його голосі звучить іронія. 

— Ну так, але це ж буде весело! Уяви, ти знову будеш ділити кімнату з кимось, хто вважає, що "робити домашнє завдання" це повний треш. Богдан знову сміється, відчуваю, як напруга між нами трохи зменшується. 

— Якщо я не знайду гуртожиток, то можливо, я стану зіркою TikTok. "Чоловік з підвалу" — це звучить обіцяюче. 

— Так, а я вже уявляю твої відео: "Як вижити в гуртожитку з трьома незнайомцями й котом". Можливо, коти стануть твоїми новими друзями по кімнаті! 

— Або ворогами, — знову сміється Богдан. — Вони ж можуть бути ревнивими. А взагалі ти ж знаєш що у гуртожитку з тваринами проживати не можна. Ми обидва замовкаємо, а потім я вирішую, що пора налаштуватися на серйозний лад. 

— Слухай, Богдан, я не хочу, щоб ти залишався без даху над головою. Можливо, ми можемо знайти якийсь компроміс? Він дивиться на мене з подивом. — Компроміс? Я думав, що ти хочеш вигнати мене на вулицю!

— Я не садистка, — відповідаю, усміхаючись. — Я просто не хочу, щоб ти залишився без житла. Потім мене будуть вважати кровожерливою. 

— Ну, я б не відмовився від пропозиції, — зізнається він. — Можливо, я можу залишитися на деякий час? 

— А ти не боїшся, що я влаштую тобі "кулінарний тренінг"? 

— Я готовий до всього, якщо це допоможе зберегти дах над головою. Сміюся, відчуваючи, як між нами знову виникає невимушена атмосфера. 

— Добре, тоді. Але тільки за однієї умови: жодних тренінгів, й ти мусиш поговорити з Ромою. Й пояснити ситуацію. 

— Домовилися! Хоча, якщо ти знову почнеш жартувати про котів та гриби, я тебе викину! Ми обидва починаємо сміятися, відчуваю, як невидима нитка зв’язує нас, попри всі труднощі. Можливо, це не так вже й погано — мати поруч когось, хто розуміє, як важко буває часом, навіть якщо він намагається зберігати легкість у всьому. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍