Читати книгу - "Похорон, Clement T"

Решив обойти гроб с другой стороны, я обнаружил новую черту покоившегося холодного тела. Правый глаз имел под собой кровавые раны. Верхняя часть кожи щеки была сдерта, виднелась замершая бордовая кровь, нижнее веко, подобно щеке, имело аналогичную кровавую плешь, но что более этого вызвало у меня тошноту, мутный, остекленевший голубой глаз, выглядывающий из-под свежей раны. На момент остолбенение свалилось с моей груди прямиком в низ, на дно тела, заглушая какие-либо сигналы к действию и останавливая реки мыслей.

Я вглядывался в залипшее от кровотечения веко и разлагающуюся плоть щеки. Жутко. Мне стало плохо. Не хочу больше смотреть на трупы. Они отвратны.

Напротив меня, с другой стороны гроба, стояли мама с бабушкой, озадаченно беседуя. Прервав их, я подозвал взглянуть на безобразное обнаружение. Конечно, это тоже вызвало у них конфуз, но бабушку встревожило намного сильнее, чем маму. Несвязно она начала сокрушаться, сетуя на небрежность носильщиков, дескать, его уронили, снося с 4-го этажа дома.

«Ні-ні, такого не бу́ло, ой-ой.»
«Вони впустили, впустили, поки зносили» — за этими словами последовал протяжный горький стон.
«Ох, як так? Що ж це таке, як тепер його хоронити?» — всхлипывала она.

В момент я задумался, что помимо обиды, вызванной небрежным отношением к телу супруга, её так же беспокоило нарушение принятой обществом похоронной картинки парадно одетого покойника. Рана и вправду беспощадно паскудила эту формальность. Постепенно бабушка начинает волноваться сильнее и плакать. Мама отводит её в сторону, чтобы успокоить. Я иду за ними, не оборачиваясь.

«Это должно быть сложно», — сознание что покрыто пеленой склероза и частичной глухотой. В сумме с волнительной фрустрацией, они баламутят только сильнее, и так растерянный рассудок.

Мама отвлекла бабушку расспросами и она пришла в себя. Она достаточно быстро могла переключаться между темами разговора. Это часто вызывало у меня впечатление будто предыдущий предмет обсуждения безвозвратно растворяется в тьме забвения вызванной её прогрессирующим склерозом.

«Как вы нашли его?» — спросила мама.
“Я прокинулась зранку, і він вже був мертвий,” — начала свою историю бабушка. — “Я подумала, він спить! Я його кличу, кличку, а він не відповідає, питаю, “Славік, ти будеш, їсти?” – а він мовчить, ну думаю спить, а перевернути я його не можу, він ж важкий. Він так все лежав, я не розуміла чи він помер чи ні, я позвала сусідку, і потім мені вже Свєта з першого поверху сказала: — Галя та він помер!” — бабушкин голос надломился.
«Ох, Славік, Славік…» — она горько вздохнула.

— А от чего он умер? — сочувствующе смотрела мама.
Бабушка прищурилась и немного вытянула голову, повернувшись к маме ухом. Мама смекнула, что она не расслышала.
— От чего умер? — громче повторила мать.
— А, від чого помер… Ой, не знаю, Люда. Він ноччю або зранку вже був мертвий, за три дні до цього він вже не хтів їсти і майже не шевелився, лежав собі в одній позі на дивані і все.
— Я йому говорила, — продолжала бабушка, — Славік, не ходи, я вийду в магазин ненадовго, він не послухався і впав. Коли я прийшла, він вже лежав у спальні і репетував, у нього чи перелом, чи я не знаю. Я попросила сусіда допомогти його дотащити до кроваті, єлі затягли його, він ж важкий. Він кричав і матюкався, так воно йому боліло. Я потім викликала врача, так, наш участковий врач прийшла, на порозі кімнати вона поглянула на нього, навіть не підходила, - бабушка сделала акцент на этом факте. - все що сказала, що нічого не може зробити без рентгену, тільки виписала обєзбалюющі. А який йому рентген, хто його везти буде?

Мама эмпатично кивала.

— Ні, ніхто його не возьме, — строгим тоном сказала бабушка. — Ми викликали швидку, вони одразу, як дізналися про вік, почали відмовлятися і все, ніхто не буде його брати такого старого. Вже ніхто не буде займатися їм у 87 років.
— А операцію, может, можно было сделать? Частная клиника?
Бабушкин взгляд смотрел сквозь.
— Люда, яка операція? — возмущенно отвечала бабушка. — Він би не пережив, ні! — твердо закончила она.

— Бабушка, а что с глазом у него? — повышенным голосом спросила она глуховатую бабушку.
Вопрос вызвал у неё слезы и волнение, она задрожала.
— Ой, не знаю, не знаю, цього не було, цього не було, бідний Славік, — всхлипывая, говорила бабушка, её шатало. — Вони впустили його, коли несли. У них повинні були бути спеціальні пояса, щоб закріпити його і знести, а вони його на простинях, на яких він лежав, понесли. Бідний Славік. – бабушка снова в слезы.

Я не знал, упустили его или нет, поспешных выводов я делать не стал, больше склоняясь к тому что состояние глаза было результатом посмертным. Позже выяснилось, что это было последствие инсульта.

— А что написали в справке? — мама продолжала интересоваться.
— Биологическая смерть, — встряв в их диалог, я ответил.

Бабушка продолжала о своём:
— Його мати теж померла в ці дати, я ж за нею ухажувала. Славік залишив її хвору на мене. 5 років за нею слідкувала, вона теж померла у квітні, приблизно в цих же числах, десь з 10 по 13, не пам'ятаю, але майже в той же час.
— Это он к ней пошёл, — задумчиво добавила мама.
— Він вже не соображав останні неділі, вдарився в дитинство, щось балакав і гойдав свою кішку, як дитя. Погано розмовляв. Злився, — её тон вдруг стал серьёзным. — О, він дуже злився, він вже не міг ходити, все гірше себе почував. Він боявся помирати. — Я йому говорила: Славік, ми живемо стільки, скільки нам Бог відвів. — А він все злився, портив мої речі, робив мені на зло, сварився і матюкався на мене. Це злий дух в нього вселився. Скільки ж я з ним натерпілася. Ночі не спала. Він ноччю часто прокидався, говорив, що хтось ходить по квартирі і дзвонить у звонок. Це все його нечисть погубила. Я молилася і молюся, прогоняла Диявола з квартири. Але все одно в нього Злий дух вселився, це коли він ночюю двері відкривав, крли цому бачилося що хтось дзвонить. Я говорила: Славік, не відкривай двері коли дзвонять ноччю. Люди дзвонять два рази у звінок, а один раз - дзвонить нечисть. – почти шепотом закончила бабушка.