Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Коли через деякий час вона побачила ту саму білу кістку, але вже попереду, дівчина переступила через неї та продовжила шлях наверх. Її сумна здогадка підтвердилася, коли пройшовши десять сходів вверх вона знову побачила цю кляту кістку попереду. А. вилаялася, і полізла у сумку щоб достати мапу.

Мапа кардинально змінилася. Тепер вгорі посередині було написано слово «Дуат», знайоме місто зникло, а замість нього з’явилася ціла купа незрозумілих відміток та назв. І хоча назву «Зала Двох Істин» вона вже чула сьогодні, то такі назви як ріка Уерт-Хекау, озеро Нешер, руїни Ісфету та сади Іалу, були їй зовсім незнайомі. Особливо дівчині не сподобалася велика кількість відміток у вигляді черепа з перехрещеними кістками під ним. Потім А. відкрила блокнот, і, посвітивши мобільником, побачила, що у ньому додався новий запис: «Сет-Часер неохоче пропустив мене через Західний Вхід».

Поки що все виглядало так, ніби іде за планом. Якимось незрозумілим для неї, можливо абсурдним, але все-таки планом. А там де є якийсь план, там наявна якась впорядкованість, а отже і закономірності, які можна відстежити, хоча певний час і доведеться діяти в умовах певної невизначеності.

Спустившись донизу, А. опинилася у справжніх катакомбах. Низькі склепіння тиснули на неї, а сморід затхлості та вогкості проникав у легені. Під ногами шаруділо щось дрібне та гидке. У світлі ліхтарика вона помітила товсті волохаті спинки павуків та блискучі чорні тіла скорпіонів, що снували між камінням на землі, повзали по стінам. Жах холодною хвилею прокотився її тілом, і вона пришвидшила крок, боячись зупинитися хоча б на мить, щоб ці мерзенні створіння не заповзли на неї.

У телефоні залишалося ще 71 % заряду, однак А. вирішила вимкнути ліхтарик і освітлювати собі подальший шлях періодично вмикаючи підсвітку екрану, щоб заощадити батарею. При цьому вона продовжувала йти вперед випроставши одну руку перед собою, хоча і боялася, що вчасно не побачить стіну і доторкнеться її, після чого її вкусить скорпіон або павук. Разом з тим перспектива повністю розрядити телефон ліхтариком і опинитися у кромішній пітьмі лякала дівчину ще більше.

Через деякий час вона знову звернулася до мапи і з жахом зрозуміла, що орієнтуватися по ній вона не зможе, адже незрозуміло було де вона знаходиться. Судячи з усього вона перебувала в Залах Пам’яті Ісі-Хемет. На мапі був намальований великий череп із кістками підписаний «Ісі-Хемет "Пожирачка спогадів"». Було і кілька черепів поменше надписи під якими були надписи на кшталт «Той, хто харчується зміями» чи «Той, хто танцює в крові», що не викликали бажання познайомитися із їх господарями ближче.

У темряві щось зашуміло – не ворог, а вода. А. увімкнула ліхтар, який на деякий час навіть засліпив її, оскільки зір вже звик до темряви, та побачила тонкий струмок, що звиваючись біг по землі. Дівчина хотіла пити, однак нахилившись над ним відчула неприємний запах та вирішила поки що утриматися від споживання цієї сумнівної рідини. А. вирішила йти вздовж струмка, сподіваючись, що він зможе вивести її до підземної річки з дивною назвою Уерт-Хекау, а вже та, у свою чергу, мала привести її до таємничої Зали Двох Істин.

Наближаючись до чергового похмурого проходу, що нагадував зіяючу пащу, А. завмерла. З пітьми долинув неприємний, моторошний звук – ніби хтось методично точив лезо ножа об камінь. Звук був далекий, проте виразний. «Вжух, вжух, вжух». Монотонне, сухе, невідворотне. Мурашки побігли у дівчини по шкірі. Вона квапливо витягла мапу, підсвітила ліхтариком, проте так і не змогла зрозуміти де знаходиться. Потім А. витягла білий блокнот, і побачила, що у ньому з’явився новий запис: «Блукаючи Залами Пам’яті, я вийшла до воріт, які охороняв Рестау "Той, що розтинає"».

Серце дівчини шалено закалатало від незрозумілого страху.

Забувши про втому, А. майже побігла вздовж струмка у протилежному напрямку, намагаючись якомога швидше віддалитися від жахливого звуку.

Вона бігла допоки струмок, який до цього протікав через заплутаний лабіринт вузьких коридорів, не вивів її до більш широкого проходу, який переходив у залу — вже не вузький тунель, а простір, схожий на стародавній театр, вирізаний у скелі. І раптом у темряві перед нею з’явилася постать жінки у білих одежах, від якої випромінювалося бліде зелене світло. Постать була невиразною, майже примарною, але А. відчула, як на неї повіяло холодом забуття.

Ісі-Хемет! – вирвалося з вуст А. попри її волі.

Жінка повернула до неї своє обличчя, і жах пронизав голкою дівчину від голови до п’ят, завдаючи майже фізичного болю, позбавляючи волі та можливості рухатися. Очі жінки були білими, позбавленими зіниць, а в центрі лоба у неї була дірка, звідки звиваючись визирала змія, яка, на відміну від самої жінки, здавалася більш тілесною та наче жила своїм власним життям. Побачивши А., вона надула каптур, відкрила пащу та зашипіла. Губи примари не рухалися, але в голові у дівчини пролунав тихий, тягучий голос, який промовив:

Давно ніхто з… відвідувачів… не звертався до мене першим. Зазвичай, ті, хто знають моє ім’я, уникають мене, навіть коли я до них сама звертаюся першою, адже вони знають яку небезпеку я становлю для них. Але ти… мандрівнице… не здаєшся схожою на тих кого я тут зустрічаю. Мені потрібна допомога. – несподівано навіть сама для себе промовила дівчина. Це було досить незвично, оскільки навіть у куди більш буденних та звичних ситуаціях А. часто довго вагалася перш ніж вирішувала просити когось про допомогу. І ти думаєш, що уособлення забуття є схожим на того, хто охоче допоможе нужденному? – сарказму у голосі Пожирачки спогадів вистачило б щоб звалити з ніг табун коней. – Сам сенс мого існування полягає у тому, щоб знайти жертву, і змусити забути знання, які можуть допомогти їй пройти своїм шляхом у Дуаті, а ще краще відібрати у неї її ім’я та ключові моменти її життя, які сформували її як особистість, а також позбавити приємних спогадів, які можуть надати сили рухатися далі. Тож подумай ще раз і скажи: якої саме допомоги ти від мене чекаєш?