Читати книгу - "Відлуння кохання, Ірина Бондарчук"

Незручне знайомство в кав'ярні

Минуло кілька днів, сповнених невизначеності та приємного хвилювання. Емілія то поринала у звичні робочі справи, то раптово відволікалася, згадуючи ту дощову зустріч та глибокий погляд Олександра. Її телефон мовчав, і чим довше тривала тиша, тим більше в її душі закрадалися сумніви. "Можливо, він просто був чемний?" – мимоволі промайнула тривожна думка.

У четвер ввечері, після довгого робочого дня, Емілія вирішила зайти до своєї улюбленої кав'ярні неподалік від дому – тієї самої, де кілька днів тому відбулася її випадкова зустріч. Атмосфера затишку та знайомий аромат кави завжди допомагали їй відволіктися від турбот.

Вона замовила лате і сіла за маленький столик біля вікна, звідки було видно жваву вулицю. Розгорнувши книгу, яку намагалася дочитати вже кілька тижнів, Емілія проте не могла зосередитися. Її погляд то і справа блукав по обличчях відвідувачів, мимоволі шукаючи знайомі риси.

І раптом її серце завмерло. За одним із столиків, у глибині кав'ярні, сидів він – Олександр. Він був не один. Поруч з ним сиділа елегантна жінка з коротким темним волоссям, яка щось жваво розповідала, час від часу торкаючись його руки. Олександр уважно слухав, і на його обличчі час від часу з'являлася стримана усмішка.

Емілію ніби крижаною водою обдало. Незрозумілий біль стиснув її груди. Вона відчула себе непроханою гостею у чужому фільмі, випадково побачивши сцену, яка не була призначена для її очей. Їй захотілося миттєво зникнути, розчинитися в повітрі, щоб не бачити цієї картини.

Зібравши всю свою волю, Емілія спробувала вдавати, ніби нічого не сталося. Вона опустила очі на книгу, але рядки перед нею зливалися в нерозбірливу пляму. Її руки злегка тремтіли, коли вона піднесла чашку до губ.

Через кілька хвилин вона відчула на собі чийсь погляд. Піднявши очі, Емілія зустрілася з поглядом Олександра. Його обличчя виражало здивування, здавалося, навіть легке збентеження. Він щось швидко сказав своїй супутниці і підвівся зі стільця.

Емілія миттєво відвернулася, вдаючи, що уважно читає. Вона чула його кроки, що наближалися до її столика, і кожний удар її серця віддавався гучним стукотом у вухах.

"Еміліє?" – пролунав знайомий голос зовсім поруч.

Вона повільно підняла очі. Олександр стояв біля її столика, і його погляд був сповнений якоїсь непевності.

"Олександре... Привіт", – спробувала вона зобразити байдужість, але її голос злегка тремтів.

"Я не очікував зустріти вас тут", – сказав він, його погляд ковзнув у бік її книги, а потім знову зупинився на її обличчі.

"Я часто сюди заходжу", – коротко відповіла Емілія, намагаючись приховати розчарування, яке її переповнювало.

На мить запанувала незручна тиша. Емілія відчувала на собі допитливий погляд тієї жінки, яка все ще сиділа за їхнім столиком.

"Дозвольте мені представити вам... це моя сестра, Софія", – нарешті промовив Олександр, ледь помітно почервонівши.

Сестра? Емілія відчула, як важкий тягар нерозуміння раптово зник. На зміну йому прийшло збентеження від власної поспішності у висновках.

"Дуже приємно", – сказала Емілія, ледь помітно усміхнувшись Софії, яка кивнула їй у відповідь з доброзичливою цікавістю.

"Софія приїхала до мене на кілька днів", – пояснив Олександр. "Я збирався вам зателефонувати завтра".

"Завтра?" – перепитала Емілія, і в її голосі прозвучала невіра.

"Так. У мене був дуже насичений тиждень на роботі", – винувато пояснив він. "Я хотів запросити вас на вечерю".

Серце Емілії знову забилося швидше, але тепер вже від полегшення та приємного очікування. Її незручне знайомство в кав'ярні обернулося несподіваним роз'ясненням і новою надією.

"Я буду рада", – щиро відповіла вона, і її усмішка стала вже набагато теплішою.

Олександр полегшено зітхнув. "Чудово. Тоді я зателефоную вам завтра вранці, щоб домовитися про час".

Він ще кілька хвилин постояв біля її столика, обмінюючись кількома словами, перш ніж повернутися до своєї сестри. Емілія спостерігала за ним, відчуваючи, як тривога відступає, залишаючи після себе приємне передчуття майбутнього.

Книга знову опинилася в її руках, але тепер рядки вже не зливалися. На її обличчі грала легка усмішка, а в душі знову звучало те тихе "відлуння" їхньої першої зустрічі, яке тепер доповнилося нотою несподіваного збентеження та радісного примирення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍