Читати книгу - "Відлуння кохання, Ірина Бондарчук"

Перша прогулянка вечірнім містом

Наступного ранку телефонний дзвінок Олександра розвіяв останні залишки сумнівів, які ще жевріли в серці Емілії. Його голос звучав тепло та щиро, і вже до обіду вони домовилися про зустріч того ж вечора.

Коли сонце почало повільно ховатися за обрій, розфарбовуючи київське небо у відтінки рожевого та багряного, Емілія стояла біля дзеркала, уважно оглядаючи своє відображення. Вона обрала легку сукню кольору морської хвилі, яка підкреслювала її очі, та зручні туфлі на невисоких підборах. Хвилювання знову наростало, але цього разу воно було приємним, сповненим очікування чарівного вечора.

Олександр зателефонував рівно о сьомій. Коли Емілія відчинила двері, він стояв на порозі з букетом ніжних кремових троянд у руках. Їхній аромат миттєво наповнив повітря, додаючи особливої романтичної нотки до їхньої другої зустрічі.

"Вони неймовірні", – прошепотіла Емілія, приймаючи квіти. Її серце знову забилося частіше від цього простого, але такого значущого жесту.

"Вони нагадали мені про колір твоїх очей", – відповів Олександр, і його погляд був сповнений щирості.

Вони вирішили прогулятися вечірнім містом. Київ у сутінках набував особливого шарму. М'яке світло ліхтарів огортало старовинні будівлі, створюючи атмосферу таємничості та романтики. Вони йшли повільно, розмовляючи про все на світі, і з кожною хвилиною Емілія відчувала, як між ними зростає невидима нитка взаєморозуміння.

Олександр розповідав про свої улюблені куточки міста, показував їй приховані дворики та затишні сквери, про які Емілія навіть не підозрювала. Він знав історії кожної старовинної будівлі, кожної вулички, і його захоплення цим містом було заразливим. Емілія слухала його, затамувавши подих, і їй здавалося, що вона дивиться на Київ його очима – очима закоханого в свою справу та в це прекрасне місто чоловіка.

Вони зупинилися біля оглядового майданчика, звідки відкривався захоплюючий вид на нічний Київ, розсипаний мільйонами вогнів. Вітер легко грався з її волоссям, а Олександр стояв поруч, і Емілія відчувала його тепле плече, ледь торкаючись її.

"Тут неймовірно", – прошепотіла вона, не відводячи погляду від панорами міста.

"Так само, як і ти", – тихо відповів Олександр, повернувшись до неї.

Їхні погляди зустрілися, і в цю мить час ніби зупинився. У повітрі відчувалася напруга, сповнена несміливого, але вже такого відчутного потягу. Олександр обережно простягнув руку і ніжно торкнувся її щоки.

"Еміліє", – промовив він її ім'я так тихо і трепетно, що її серце закалатало ще сильніше.

Вона затамувала подих, чекаючи. Його обличчя наближалося, і Емілія заплющила очі, відчуваючи легкий дотик його губ до своїх. Це був ніжний, несміливий поцілунок, але в ньому відчувалася вся глибина їхніх неспішних розмов, випадкових поглядів та зростаючої симпатії.

Коли їхні губи розійшлися, Емілія відкрила очі і зустріла теплий, лагідний погляд Олександра. У цю мить вона зрозуміла, що випадкова зустріч під дощем стала початком чогось особливого, чогось, що вона так довго чекала.

Вони ще довго стояли на оглядовому майданчику, обійнявшись, насолоджуючись тишею вечірнього міста та теплом своїх почуттів. Потім Олександр запропонував випити кави в затишній кав'ярні неподалік.

Сидячи за маленьким столиком і тримаючись за руки, вони говорили про свої мрії та сподівання, про те, що кожен з них шукав у житті. І з кожною розмовою Емілія відчувала, як між ними зростає не лише фізичний потяг, але й глибокий емоційний зв'язок.

Вечір добігав кінця, але для Емілії він здавався лише початком чогось нового та прекрасного. Прогулянка вечірнім містом стала їхнім першим справжнім побаченням, першим кроком на шляху до чогось більшого, про що вони поки що могли лише здогадуватися. Повертаючись додому, Емілія відчувала в душі легкість і радість, а в серці знову звучало ніжне "відлуння" їхнього першого поцілунку під зоряним київським небом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍