Читати книгу - "Тільки ця ніч, Ліліт Вайсс"

РОЗДІЛ 1: ПІД ЗОРЯМИ

Ная відчувала, як кожен її крок стає все важчим. Пляж був майже порожній, і тільки неясне світло від зірок та місяця освітлювало темний горизонт. Вона продовжувала йти вздовж узбережжя, не думаючи, куди саме. Її серце ще не встигло заспокоїтись від того, що залишилось на вечірці — від того бурхливого світу, в якому вона почувалася чужою.

Вона стиснула губи, аби не дати собі виголосити більше зауважень на свою адресу. Вона завжди відчувала, що не вписується в той світ — цей гучний, яскравий і наповнений сміхом. Всі навколо, здавалось, були такими легкими, не вагаючись у своїх рішеннях. Всі, окрім неї.

Ная поглянула на свої руки, що стискали сумку, і відчула, як її нерви починають розслаблятись. Вона опустила голову, спостерігаючи за піском, який розсипався між пальцями. У цьому світі було так багато людей, але вона залишалася самотньою. І це було не вперше. Вона вже давно звикла до цього почуття — самотності серед натовпу.

І ось вона опинилася тут, на березі моря, де всі думки, всі тривоги, здавались такими далекими. Поки не чути лише відлуння хвиль, що тихо накочуються на пісок, та безкрайність неба, яке ніколи не можна було досягти.

Їй було спокійно, але водночас — незвично.

Вона продовжувала йти і не помітила, як наблизилася до іншої фігури, яка сиділа на тому ж самому пляжі, мовчки споглядаючи море. Лише коли подивилася на нього, вона зрозуміла, що не одна тут.

Хлопець сидів, не помічаючи її. Його очі були прикуті до темного горизонту, наче шукав там щось важливе. Він не рухався, мовчки спостерігаючи за водою, і на його обличчі була виразна задумливість, що зробила його майже недосяжним.

Ная спершу не знала, чи варто заговорити. Але відчуття самотності, яке її переповнювало, змусило зробити перший крок.

— Тут так тихо, — сказала вона, не розраховуючи на відповіді.
Чоловік повільно повернув голову до неї. Його очі були темними, глибокими, і на секунду вона відчула, як щось непідвладне словами пробуджується всередині. Він злегка посміхнувся, і це не була звична посмішка, а та, яка немов розгадувала її без зусиль.

— Так, — відповів він після короткої паузи. — Це найкраще місце, щоб бути наодинці.

Ная сіла на землю, не звертаючи уваги на пісок, що забруднив її джинси. Вони не були знайомі, але щось у його спокійній присутності змушувало її відчувати себе менш розгубленою.

— Як тебе звати? — запитала вона. Це було просте питання, але в його голосі було щось таке, що змусило її хвилюватись.

— Даміан, — відповів він. Його голос був глибокий, не поспішний, і від нього не йшло жодної напруги. Він здавався таким спокійним, що її власний пульс трохи знизився. — А ти?

— Ная, — сказала вона, не маючи жодного бажання додавати щось ще. Але чомусь їй хотілося, щоб цей момент тривав довше. Щоб він не закінчився зі сходом сонця.

Тиша між ними стала важкою, але не неприємною. Вона відчувала його погляд, хоча не дивилася на нього, і цей погляд не ображав, не судив. Він був просто… там.

І якось так сталося, що саме ця тиша була глибшою, ніж будь-яка розмова, яку Ная мала за останні кілька років. Тут не було слів про минуле, про майбутнє. Лише ця ніч. Лише цей момент, що з’єднав їх, навіть коли не було чіткої причини, чому вони сиділи разом на березі.

— Ти часто приходиш сюди? — запитала вона, не в змозі втриматися від ще одного питання.
— Так, — відповів він після короткої паузи. — Це місце, де можна просто бути. Без обов'язків і питань.

Ная кивнула, хоча і не зовсім розуміла, що саме це означає. Але, здавалось, між ними вже виникла якась невидима нитка, яка тримала їх разом. І ця нитка була простою, без зайвих прикрас. Вона дозволяла їм бути тим, хто вони є, без жодних вимог.

Так вони сиділи поруч, без жодних запитань і відповідей, лише разом, у тій безкрайній тиші, яку можна було зрозуміти тільки в цьому місці, під зорями. У цю ніч, яка, здавалось, була на межі двох світів — світу реальності та світу можливостей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍