Читати книгу - "Тільки ця ніч, Ліліт Вайсс"

РОЗДІЛ 2: ТИША МІЖ НАМИ

Ная відчувала, як кожна секунда цієї ночі тягнеться у своїй власній тиші, і здається, що вона не хоче покидати цей момент. Всі її думки, які ще не так давно вирували в голові, ніби розсіялися, злилися з нічним повітрям, залишивши лише спокій. Спокій, який їй так не вистачало.

Вона сиділа поруч з ним, і хоча між ними залишалася відстань, їй не було самотньо. Якось природно їхнє мовчання стало спільним. І не було ані незручності, ані тривоги. Було лише море, вітер і зірки, які невидимою ниткою зв’язували їхні душі.

Даміан не порушував тишу. Він просто сидів і спостерігав, наче цінуючи кожну секунду цієї ночі. Ная знову подивилася на його обличчя. Вона не могла не помітити, як його риси виглядали ще більш виразно в тінях. Він був дуже схожий на людину, яка втекла від свого життя, залишивши за собою все те, що її важило. І ця тиша, його спокій, ніби ідеально пасували до цієї ночі.

— Ти часто приходиш сюди, щоб просто… бути? — знову запитала вона, злегка наклоняючись до нього, не знаючи, чому ця думка її так зацікавила.

Даміан подивився на неї, і Ная відчула, як його погляд проникає в глибину її душі. Наче намагався зрозуміти, чи є в її словах більше, ніж просто питання.

— Так, — відповів він, трохи усміхаючись, але не зводячи погляду з моря. — Я часто приходжу сюди. Тут можна подумати. Тут можна не бути тим, ким від тебе чекають. Тут можна бути просто собою.

Ная не могла відвести очей від його обличчя. Його слова відгукувались у ній. Вона теж часто почувала, що не може бути справжньою серед усіх цих людей. Що кожен день вона носить маску, яку навіть не хоче знімати, тому що боїться, що без неї не буде кому її зрозуміти.

— Я теж шукаю спокій, — сказала вона, хоча не була впевнена, чи насправді хоче це говорити. Але в цю ніч усе здавалося природним. — Тільки не завжди знаю, де його знайти.

Даміан кивнув, його погляд став більш м'яким. Здавалось, він розумів, що вона має на увазі, і не було жодної потреби пояснювати більше. Їхні душі вже встигли знайти якусь спільну мову — таку, яку не можна передати словами.

— Спокій — це не те, що знайдеш. Це те, що відпустиш, — відповів він, і його голос став глибшим, мовби він сам шукав відповідь на свої питання.

Ная замовкла. Ці слова знову поранили її. Вона не могла не думати, що він правий. Вона вже давно не могла впустити спокій у своє життя. Вона не могла відпустити всі ті невидимі важкі обтяження, які нависли над її душевним станом.

І ось, тепер тут, на березі, серед цієї ночі, вона відчула, як трохи полегшало. Може, не все, але хоча б на мить, вона могла відпустити те, що не давало їй дихати.

— Як ти думаєш, чому ми завжди шукаємо спокій, але ніколи не знаходимо його? — запитала вона, хоча і сама не була впевнена в своїх словах.

Даміан подумав і повільно подивився на неї, ніби шукаючи в її очах відповідь. Його погляд був проникливим, але не нав'язливим.

— Можливо, тому що ми шукаємо його в чомусь зовнішньому, в обставинах. Але насправді спокій не в тому, де ти, а в тому, ким ти є в цьому місці, — відповів він.

Ці слова пройшли через її серце. Вони здавались правдою, але водночас дуже глибокою, занадто складною для того, щоб її одразу зрозуміти. Вона відчула, що кожне його слово — це не просто фраза, а частина його внутрішнього пошуку, такого ж, як і її.

— Можливо, ти правий, — сказала вона тихо, глянувши на море. — Можливо, ми ніколи не знайдемо спокою, поки не навчимося бути в мирі з самими собою.

Даміан не відповів. Він просто сидів поруч, мовчки, але його присутність стала для неї настільки заспокійливою, що вона майже забула, де знаходиться. Вона відчула, як між ними виникає щось більше, ніж просто знайомство. Це була майже невидима нитка, яка з’єднувала їх у цьому моменті.

І хоча все це могло бути лише ілюзією цієї ночі, вона відчула, що вона готова довірити свою душу цьому неповторному моменту. Чому б і ні? Чому б не віддати себе тим емоціям, які рвалися назовні? Тільки в цю ніч. Тільки під зорями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍