Читати книгу - "Шлях характерника , Анатолій Сергійчук"

Розділ 3. Тепер я характерник

Прокинувся я ще до світанку. Лежав, дивився в темну стелю, слухав, як десь далеко гримить. Та грім був не такий, як завжди. Не просто гуркіт неба — щось було в тому гулі... важке, зле, ніби земля стогнала разом із хмарами. Потім блиснуло так, що аж вікно освітив вогонь.

Я підвівся, вийшов на поріг. Небо було затягнуте, чорне, важке, мов налите свинцем. І блискавки, одна за одною, різали горизонт, неначе хтось рвав небо на шматки.

Жінка вже була на подвір’ї, дивилась угору й не ховалась. Стояла з руками, схрещеними на грудях, і, не дивлячись на мене, промовила:

— Ех, якби ж ти знав, чоловіче, як нам тут живеться...

Я мовчав. Лише прислухався.

— Біля нас тут відьма є, — повільно додала вона. — І не проста. У лісі вона, в глибині, в хащах. І як лютує — таке небо рве, що птиця падає. От бач, яка гроза. Це вона лютує. Щось її розгнівало. Дав би Господь, щоб її не стало...

Вона не чекала відповіді. Лише ще раз зиркнула в небо, перехрестилась і пішла назад у хату.

А я стояв. І слухав, як небо гримить. І щось у тому гуркоті було — мов клич. Мов попередження.

Я ще стояв на подвір’ї, дивлячись, як небо рве на шматки, коли жінка знову вийшла. Тримаючи хустку в руках, обережно підійшла до мене. Очі вже не були байдужі — в них сидів давній страх, той, що живе в серці роками, і від якого не відхрестишся.

— Ти спати вже не ляжеш, — сказала вона, — то я тобі скажу, поки ніхто не чує. Бо як гроза — то всі в хатах сидять, замикаються. Та й правду тоді легше казати.

Вона сіла на поріг, притулилась до стіни, втупилась у землю.

— Та відьма, про яку я тобі згадала… Вона колись тут жила. Нашого роду. Маруся її звали. Батько її ще на війну ходив, а мати бабкою була, людей лікувала. Добра, лагідна, хіба що сумна якась. А як та мала виросла — почалось. Спершу худоба в людей падати стала. Потім діти хворіти. А далі й чоловіки. Один повісився, другий пропав. А вона ходить, як нічого. Очі в неї такі — глибокі, темні, як та вода в болоті, де дна не видно. Люди почали шепотітись, казати, що вона з темною силою водиться.

Жінка перехрестилась, подивилась на мене.

— А потім… Потім дівчина одна з села сказалася, що Маруся до неї вночі прийшла, як тінь, з волоссям розпущеним, і сказала: «Твій чоловік — мій буде, а ти завтра не прокинешся». І та дівка вранці мертва. Без ран, без нічого. А з очима відкритими.

Жінка зітхнула.

— Тут уже люди не витримали. Кілька чоловіків взяли мотузки, лопати, хто що мав, хотіли її зв’язати й на річковий млин пустити. Бо знали: якщо залишити — біди буде всім. Та вона тоді втекла. Ніхто й не бачив, як. Лиш вітер пройшов та двері самі позамикались. А з того часу живе в лісі. Де саме — ніхто не знає. Тільки коли отаке небо рветься — всі знають: то вона гнівається.

Вона замовкла, обтерла хусткою очі.

— Ми б давно її забули… та ж біда — поки жива, поки сила з неї не вибита, буде вона з лісу людям Порчу наводити. Діти тут народжуються хворі, молоді пропадають. І хто до лісу йде — не всі вертаються.

Я глянув на неї пильно.

— А не підкажете, де вона? Хоч би куди дорога веде?

Жінка на мить змовкла. Лише хустку в руках м’яла.

— Є одне місце… Я туди ходила, ще як мала була. Старий шлях, покинутий. Він від цвинтаря йде, через яр, а там — камінь здоровий стоїть, як половина хати. За тим каменем є стежка, між двома вербами. Туди ніхто з наших не ходить. Кажуть, що в тій глушині її хижа стоїть. Тільки туди йти — як смерть свою знайти. Бо хто зайде — вже не виходить.

Вона встала.

— Не радила б я тобі, чоловіче йти туди… Але бачу по тобі — ти не з тих, що слухають.

Я мовчки кивнув.

— Спасибі, — сказав я тихо.

Жінка більше нічого не додала. Лише ще раз перехрестилась і пішла в хату.

А я лишився сам під тим чорним небом, і вже знав, куди маю йти.

Я зайшов у хату. У повітрі стояв запах диму та свіжоспеченого хліба. Моя шабля лежала там, де я її залишив — на лаві, поруч самопал і торба. Я взяв усе, мовчки перевірив кріс самопала, затягнув ремінь на плечі, закинув торбу.

Жінка стояла біля печі, тримала в руках вузлик. Я вже хотів рушити до дверей, коли вона обернулась:

— Почекай.

Підійшла ближче, простягла мені згорток, загорнутий у чисте полотно.

— Ось, візьми. Буханка хліба ще тепла… і шмат сала. В дорозі згодиться. Не знаєш, що тебе там жде.

Я глянув на неї. Не було в тих очах ані жалю, ані страху — лиш людське, просте співчуття, як у тих, хто давно живе біля лиха і знає його ціну.

Я прийняв вузлик.

— Спасибі тобі, господине. За їжу, за ніч, за слово.

Вона лише кивнула:

— Якщо повернешся… зайди. Хоч подивлюсь, чи очі вціліли.

Я посміхнувся крізь втому.

— Повернусь.

І вийшов.

Небо ще важке, та вже починало світлішати на сході. Я пішов, тримаючись стежки, що вела за село. Минав покинуті хати, голі сади, похилені хрести на цвинтарі. Там, де старий хрест стояв, звернув праворуч, за яр.

Дорога ставала глухою, зарослою. Кущі хапались за одяг, ноги грузли в мокрій землі. Та я йшов. Бо не повертаються назад ті, хто вже вирішив.

Коли добрався до того каменя — здорового, сірого, з мохом, — зупинився. Знав, що далі починається її земля. З того боку все інше — не як у людей.

Я зняв з плеча самопал, шаблю тримав у руці. Глянув на стежку між двома старими вербами.

І рушив.

 Коли зайшов у ліс, той брав своє. Густий, вогкий, мовчазний. Я блукав поміж дерев уже з полудня. Стежки плутались, крутилися, а подекуди й зовсім зникали. Сонце пробивалось крізь гілля лиш тонкою смужкою, та й то — час від часу.

Ноги гули, плечі боліли від тягаря, і я вирішив сісти, хоч трохи перепочити. Зняв торбу, дістав буханець хліба, надломив. З’їв півбуханця, відрізав кусок сала, заїв, запив водою з фляги. Сидів, слухав, як ліс дихає — але не так, як звичайно. Ні тобі співу пташиного, ні шелесту листя. Все стояло, ніби застигло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍