Читати книгу - "Шлях характерника , Анатолій Сергійчук"

Витер руки об штани, встав. Глянув навсібіч — і враз помітив. Десь ліворуч, між стовбурами, земля була геть суха. Трава жовта, дерева скручені, ніби хтось їх крутив голими руками. Кора потріскалась, гілки вигинались у неправильні боки. Нічого живого — жодного птаха, жодного шелесту. Глуха мертва тиша.

Я зрозумів — там її слід.

Підтягнув ремінь, узяв самопал у руку і рушив туди. Йшов обережно, намагаючись не ламати гілок, не шелестіти.

Пройшов ще трохи — і побачив. Стара хата. Напівзруйнована, кривий дах, чорні вікна. Біля порогу — кілька старих глечиків, перевернута лопата, облізлий тинок. Над хатою гілля зчепилось, мовби затягувало її.

Я принишк, сховався за стовбур старої сосни. Звідти було видно, як у дворі ходить жінка. Постать тонка, висока, темне волосся розпущене, по землі волочиться. Чорна сорочка до колін, ноги босі. Щось бурмотіла, ніби до когось, якого я не бачив.

Я відразу зрозумів — це вона.

Вона зупинилась, глянула в бік лісу, але, здається, мене не помітила. Потім повернулась і зайшла до хати.

Я обережно підкрався до стіни, притулився спиною до шершавих дощок. Серце бухкало в грудях. Чекав.

Я більше не став чекати.

Відчинив двері ногою — і вірвався всередину. Самопал тримав міцно, навів просто на неї. В хаті тьмяне світло від якогось вогника, на стінах висіли пучки сухих трав, під стелею гойдалося павутиння.

Вона стояла посеред кімнати. Ті ж чорні коси, бліде обличчя, темні очі — глибокі, мов криниця. Ніби знала, що я прийду.

— Ну що, відьмо, — сказав я, і голос мій хрипнув від напруги. — Твої гріхи були небескарні. Тому я й тут.

Вона навіть не здригнулась. Лише нахилила голову, ніби сумно усміхнулась.

— Ти, козаче… — мовила повільно, з глухим відлунням у голосі. — Зря сюди прийшов. Тут на тебе тільки смерть чекає.

І раптом кинула в мою сторону жменю якоїсь сірості — ні то попіл, ні то пил. В повітрі запахло гниллю.

Я встиг відскочити, самопал бахнув, та куля лише збила якийсь мотлох із полиці. Вона вже була біля мене — тонка рука схопила за сорочку, кинувши об стіну. Перед очима попливло.

Але я тримав шаблю. Різонув навскіс — зачепив їй плече. Вона закричала, але не як жінка — а як щось, що давно не мало людського голосу.

Повалились на підлогу. Її пальці, мов залізні дроти, вгризались у мене. Я ледве вирвався, підхопив самопал, та замість стріляти — згадав. Старий Сава колись казав: "Силу відьми не вбити, її треба вирвати."

Колись, за старими переказами, тільки той козак, хто візьме голою рукою відьму за груди лівою долонею, а правою при цьому торкнеться землі — той зможе вирвати її силу.

Я зробив ривок. Вона встигла роздерти мені плече, та я схопив її лівицею за груди, притиснув, а сам опустив праву долоню на глиняну долівку.

Її очі зробилися круглі, чорні, як провалля. В повітрі щось хруснуло, наче тріснула стара гілка, і я відчув, як крізь мої пальці проходить холод, мовби сама смерть хапається за душу. Серце забилось, аж в голові загуло.

Вона ще сіпнулась, скрикнула, та сила її вже ішла від неї, наче клубки чорного диму, закручувались мені в руку. Хата задрижала, затріщали балки, світло згасло.

І я знав — зараз або я, або вона.

Зціпив зуби. Тримав доти, поки останній подих не вийшов з неї. Вона впала на землю, мов ганчір’я, без звуку.

Я піднявся, важко дихаючи. Тремтів увесь, руки горіли від холоду. В хаті стало тихо. А за порогом — ліс знову зашепотів. І вперше за весь день я почув спів пташки.

Я взяв самопал, шаблю, кинув оком на мертве тіло, що вже починало змінюватись на очах — шкіра блідла, волосся сивіло, очі тьмяніли.

Вийшов надвір.

Дихнув. А в грудях — ніби щось нове. Тепер я знав — став тим, ким мав стати.

Характерником.

Я ще трохи постояв, вдихаючи мокре повітря лісу. Потім повернувся до хати. Вона лежала без руху, мов стара висохла колода. На столі — недопита глиняна чаша, під стіною — зв’язки трав. Усе тут дихало гниллю, смертю і давнім прокляттям.

Я витяг з-за пояса кресало, підсунув під суху солому. Полум'я схопилося відразу — жадібне, живе, наче саме чекало.

Скоро хата зайнялася зсередини, дим пішов у небо, і запах паленої деревини змішався з вечірньою млою. Я не озирнувся.

Повертався тією ж стежкою, якою прийшов. Ліс більше не тиснув, дерева не шепотіли, а під ногами не було того тягучого мороку, що вів сюди.

Коли вийшов до села, вже сутеніло. Над дахами здіймався перший вечірній дим. Я постукав у знайомі двері.

Жінка відчинила швидко, ніби чекала. Подивилася на мене — втомленого, обпалого, з порізаним плечем. А я тільки сказав:

— З Відьмою покінчено. Більше вона не прийде.

Вона мовчала кілька секунд, а потім хрестилась.

— Господь тобі в поміч, чоловіче… Хай твоїм ногам буде легка дорога, а душі спокій.

Я кивнув. Більше слів не треба було. Повернувся, пройшов через двір, кинув погляд на ліс — а там усе було, як і мало бути: ніч, хмари, далекі зорі.

Вперше за довгий час ліс здавався звичайним.

І я пішов своєю дорогою. Бо в житті кожного козака є шлях, з якого не звернути.

Кінець