Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

як я її любив, навіть якби справді була «дочкою рибалки» й сторонилася мене». — «Та хіба вона мала серйозні підстави для скритності? Будь-коли могла назвати своє скромне ім’я. Але від самого початку стосунки з вами здавалися їй неймовірними. Вона казала, начебто все це їй тільки сниться. Мовляв, думала, що ви мали на меті легковажну розвагу, якщо не видавали, хто ви є, а тому страждала», — розповідала Укон.

«Яке безглузде суперництво! Я зовсім не мав наміру приховувати свого імені, просто ще не звик робити непохвальних учинків. Його Величність наставляв мене триматися в рамках пристойності, та й високе становище вимагало стриманості, адже будь-який жарт з моїх уст набував великої ваги. І от того вечора вона раптом так заволоділа моїм серцем, що я подумав, ніби це доля судила нам зустрітися, і тим самим зазнав і радості, й водночас гіркоти. Навіщо моє кохання до неї було таким глибоким, якщо тривало так недовго? Розкажіть мені докладно про неї все, що знаєте. Тепер уже нема чого приховувати. Через кожних сім днів треба буде писати імена будд, але для кого? І за кого мені молитися?» — питав Ґендзі.

«А що ж я могла б від вас приховувати? Просто я думаю, що після її смерті не годиться розводитися про те, що за життя вона вважала таємницею... — відповіла Укон. — Батьки її рано повмирали. Батько прозивався Саммі-но цюдзьо, тобто мав звання «цюдзьо» і третій ранг. Він безтямно любив дочку, але, видно, через переживання від невдач у службовій кар’єрі передчасно покинув цей світ, а після того як його не стало, чисто випадково вона зійшлася з паном То-но цюдзьо (тоді ще у званні «сьосьо» — молодшого офіцера Імператорської охорони). Упродовж трьох років він підтримував з нею щирі любовні стосунки, але торік восени з дому Правого міністра[100] надійшов погрозливий лист, тож вона, людина боязкої вдачі, мимоволі заховалася у своєї годувальниці в західній частині столиці. Живучи в її убогій оселі, вона задумала перебратися в яке-небудь гірське село, та оскільки в нинішньому році цей напрям ви­явився забороненим, то вона, перечікуючи заборону, тимчасово зупинилася в тому жалюгідному місці, де ви, на превеликий для неї жаль, вперше її помітили. На відміну від інших людей, вона була дуже сором’язлива й понад усе на світі боялася, що хто-небудь дізнається, що в неї на душі, а тому, напевне, здалася вам потайною». — «Саме так», — подумав Ґендзі, зіставляючи її розповідь з історією, колись почутою від То-но цюдзьо, і ще ніжніше згадав про покійну. «То-но цюдзьо сумував, що не може знайти дитини, — сказав він. — Значить, це таки правда?..»

«Так, позаминулої весни вона народила гарненьку дівчинку». — «А де вона тепер? Привезіть її до мене, але так, щоб ніхто про це не знав. Я був би радий отримати такий подарунок на згадку про ту, якої ніколи не забуду, — просив Ґендзі. — Я розумію, що треба було б повідомити про все То-но цюдзьо, але не хочу накликати на себе незаслужених докорів. У всякому разі ніхто мене не осудить, якщо візьму дитину до себе на виховання. А для годувальниці придумайте якийсь привід, щоб відпустила її».

«О, як я раділа би, якби так сталося! Мені гірко від самої думки, що дитина зростатиме в західній частині столиці. Не було кому віддати її на виховання, тож довелося шукати притулку в тамтешньої годувальниці», — сказала Укон. Тихе надвечір’я під небом з чарівними барвами, сюрчання комах у посохлій траві й кущах у садку перед будинком, багряне листя на деревах — уся ця картина так зачарувала Укон, що їй стало соромно згадувати колишнє убоге житло за огорожею, обвитою «вечірнім лицем». Із заростів бамбука долинало уривчасте воркування домашніх голубів, і в уяві Ґендзі виник образ покійної, яку налякали такі ж птахи в попередньому будинку.

«То скільки їй було років? Вона здавалася на диво тендітною, слабкою, як ніхто на світі. Мабуть, уже тоді їй судилося недовго жити?» — «Їй ледь виповнилося дев’ятнадцять. Коли моя мати, її годувальниця, покинула цей світ, пан Саммі-но цюдзьо взяв мене до себе, і я виросла разом з його дочкою. Якби не його ласка, то я не знаю, як вижила б у цьому світі. Жаль тільки, що я занадто міцно з нею здружилася та впродовж років покладалася на неї, таку слабку й безпорадну».

«Саме своєю безпорадністю жінки й приваблюють. Нікому не подобаються жінки надто розумні й норовисті. Наприклад, мені, людині м’якій і нерішучій, ближча жінка сором’язлива, здатна підкоритися чоловічій волі навіть під загрозою обману, — жінка, яку можна перевиховати за своїм бажанням». — «О, так жаль, так жаль, — заплакавши, відповіла Укон, — коли подумаю, як точно відповідала вашим уподобанням моя господиня».

Небо захмарилося й подув холодний вітер. Поглядаючи задумливо у далечінь, Ґендзі промовив наче сам до себе:

«Як уявлю собі, що то не хмара,

А дим від спалених останків

Рідної людини,

Одразу близьким видається

Нічне небо».

Але Укон і відповісти не могла. «О, якби господиня була жива», — подумала вона з болісним щемом на серці. Тепер Ґендзі згадував з любов’ю навіть про набридливий гул рублів, почутий колись в її оселі. «І восьмого, і дев’ятого місяця ночі справді найдовші...»[101] — промимрив він, лягаючи спати.

Хоча інколи до нього навідувався Коґімі, Ґендзі більше не передавав через нього листів, як колись, дружині Ійо-но суке, тож вона з жалем думала, що він остаточно в ній розчарувався. Та, почувши про його хворобу, вона вкрай засмутилася. Думка про майбутній від’їзд у далеку провінцію доводила її до розпачу, і от щоб дізнатися, чи справді він забув про неї, вона написала: «До мене дійшла чутка про Вашу хворобу. Я слів не знаходжу, щоб сказати, що відчуваю...

Ви не писали,

Щоб запитати,

Чому мовчу.

О, якби знали, як усі дні

Не мала спокою моя душа...

Як кажуть, справді не варто жити».

Цей лист був для нього приємною несподіванкою. Хоча й без нього Ґендзі часто згадував про неї. «Але хто має право казати, що не варто жити?..

Знаю давно,

Який невтішний і порожній,

Немов цикади шкаралупка, світ,

Та слова ваші мене вернули

Знову до життя.

На жаль, усе хистке й нетривале в цьому світі...»

Нерівне письмо, написане тремтячою рукою, вражало особ­ливою вишуканістю. «Виходить, він не забув «шкаралупку цикади», яку я залишила», — подумала жінка і відчула смуток, змішаний з радістю. Ось так, не без взаємної приязні, вони обмінювалися листами, але дружина Ійо-но суке зовсім не думала про близькі стосунки. Вона лише хотіла, щоб Ґендзі не обминав її своєю увагою.

А тим часом Ґендзі дізнався, що ту, другу, молоду жінку, яку він побачив у садибі Кії-но камі, почав відвідувати Куродо-но сьосьо. «Дивно! Цікаво, що він подумає?..» — запитував себе Ґендзі, співчуваючи Куродо-но сьосьо, але разом з тим, щоб дізнатися про її настрій, передав їй через Коґімі листа