Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Розділ 12

Вранці здається, що голова важить тонну.

Тіло ломить, очі чутливі. Можливо, у мене температура?! Поки я підношу руку, щоб упевнитися у відсутності температури, встигаю уявити всі жахи застуди під час вагітності та всі її катастрофічні наслідки. Ні, я ж здорова.

Тільки виснажена.

Буквально на межі.

І бажано припинити так трястися через дрібниці, вірно?

Я піднімаюся з ліжка, чую виразні, але приглушені голоси.

Учора я рано лягла спати й не бачила батька, а сьогодні мені страшно глянути йому в очі. Страшно так, що трясуться руки. Я ідеалізувала сім'ю. Любила й ідеалізувала батьків. Не можу навіть уявити, що батько часто зраджував маму…

Але якщо вона не збрехала… Чи міг тато кинути мене?

Я дивлюся в дзеркальце на столі й бачу маленьку дівчинку, яка бігла до порога, чуючи, як ключі поверталися в дверній щілині. Щовечора ми з татом проводили разом. У ранньому дитинстві він грав зі мною в м'яч, збирав зі мною пазли, мультики дивився, роблячи вигляд, що йому реально цікаво; а ставши старшою, вже я приходила дивитися незрозумілі мпоєдинки снукеру і годинами сиділа в гаражі, де він розбирав свій автомобіль.

Я татова донька.

Не пам'ятаю, як часто ми з ним обговорювали якісь важливі теми, але якщо щось відбувалося в школі, я завжди першою розповідала йому. Тато запам'ятався мені розуміючою людиною, а мама – людиною, що кричить, не бажає ні в чому розібратися. Без тата я виросла б іншою. Мабуть, точно не кращою версією.

«Ось тобі ще один життєвий урок, Віто, люди можуть бути і хорошими, і поганими одночасно», – каже хтось у моїй голові.

Рукою я гладжу себе по животу.

– Дитинко, підкажи, що робити, – шепочу я в нападі невпевненості.

Нерозумно сподіватися на якийсь знак.

Але мені більше нема на кого сподіватися. Каріна мала рацію щодо моєї мами – вона тепер бачить метою життя помирити нас із Даміром; а мій чоловік буде радий прийняти мене назад із дитиною. Бо дитина – це все, що треба.

Я навшпиньки виходжу з кімнати і прослизаю у ванну кімнату. Клацаю замком. Входжу в душову, вмикаю воду. Теплу, а потім трохи холоднішу. Контрастний душ – мій особистий спосіб підбадьоритися і повернути обличчю нормальний колір. Щоправда, зараз я не ризикую робити воду надто холодною – раптом це зашкодить малюкові?

Витираюся і виходжу.

Коли я добираюся до кухні через п'ятнадцять хвилин, я застаю маму біля плити. Вона неуважно дивиться у вікно і п'є чай. Я кидаю їй привітання, радію, що тато вже пішов на роботу, і вислизаю за двері. Я ганебно тікаю, але, на щастя, мені дозволяють це. 

Насамперед мені потрібно на роботу, а потім до Каріни…

Вона закидала мене повідомленнями, в яких стверджувала, що поїхати до батьків – це моя величезна помилка. «Вони накрутять тебе так, що ти вважатимеш Даміра єдиним нормальним мужиком на всьому білому світі», – писала вона. Неприємно визнавати, але Каріна описала нашу розмову настільки точно, немов підслуховувала з куточка іншої кімнати.

Я заводжу мотор і набираю швидку відповідь: «Прийдеш у «Фіделіо» о 12?»

Виїжджаю на дорогу, повертаючись до головного. Якщо буду розбиратися з дитячими травмами або сімейними таємницями, що відкрилися, я остаточно заплутаюся. На першому місці моя дитина і її благополуччя. Мені потрібна людина, яка з перших вуст знає, що саме відбувалося в родині Даміра, які плани має його батько на мою крихітку, і так далі… Запитати в Даміра я таки не можу.

Це був би легкий варіант добути інформацію, але… Він може щось запідозрити. До того ж я не хочу бачити його – коли бачу, то моє серце розбивається вщент раз за разом.

Поговорити особисто з Асланом? Можливо.

У мами з татом поцікавитися – теж непоганий варіант…

Але вони все одно не будуть першоджерелом.

На світлофорі я зітхаю, проводжу поглядом чоловіка з дорожньою сумкою, і… Розумію, хто конкретно мені потрібен. Боже, елементарно! Як я могла раніше не додуматися? Від усвідомлення здригаюся, починаю посміхатися. Особливих причин на те немає, але… Мені вистачило розуму згадати, що в Даміра є брат. Він пережив усе те саме, і він утік зі своєї сім'ї – гарний кандидат, щоб дізнатися більше.

Я вирішую сьогодні зателефонувати Тимуру. Нехай по відеозв'язку, нехай уночі, якщо він у якій-небудь Австралії…

Я обов'язково маю поговорити з ним.

Якщо виявиться, що їхній батько справді псих, то… То мені доведеться починати жити заново десь в іншому місці. Подалі від Даміра. Від однієї думки про переїзд в мене перехоплює подих. Я навіть жодного разу не їздила в поїзді сама.

Руки вкриваються мурашками.

Вирішую подумати про це потім – універсальний метод останніх днів.

***

Я зациклена людина.

Не вмію викидати з голови і відволікатися.

Мої звички ганяти по голові одні й ті самі думки призводять до такого: за десять хвилин після приїзду на роботу, я беру телефон і набираю Тимуру.

Діятиму за ситуацією, ось і все.

Йде виклик, перший гудок…

Роумінг не вмикається. І це так несподівано для мене. Поки йдуть гудки, я, природно, ставлю запитання, на які немає відповіді. Чому він тут? Як давно приїхав? Чи пов'язано це якось із рішенням Даміра позбутися, нарешті, мене – своєї безплідної дружини. Він не повідомив мені про приїзд, хоча майже кожна наша розмова закінчувалася обіцянкою обов'язково випити кави разом.

Дивно. Незрозуміло.

Я набираю ще раз – ніби показуючи, що в мене серйозні наміри, що я не помилилася номером. Якийсь час думаю, чи не відправити повідомлення… Але відмовляюся від цієї ідеї – це вже занадто, а я не можу дозволити собі поводитися підозріло. Наступні дві години я буквально гіпнотизую телефон, поволі листуючись із Каріною у відкритому віконці Telegram на моєму комп'ютері.

Вона теж вважає, що його приїзд — це аномалія…

«Але він вдало приїхав, говорити про таке віч-на-віч дуже зручно. За мовою тіла теж можна багато чого дізнатися, тож ти придивляйся до нього, коли будеш ставити запитання», – пише вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍