Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 17

 

ФЕЛІКС

О, як же я її ненавиджу. Цю милу, красиву... заразу, блін! Добре хоч вчасно прокинувся. Подумаєш, цілуватися не захотіла зі мною... А що про це думати – дістала вона мене конкретно. Не було ще такого, щоб дівчина мені чинила опір. Але хіба це привід страждати? 

Ні, треба щось із цим робити. Якось вибити цю дурь зі своєї голови. Сьогодні я захотів її цілувати, а завтра що захочу? Обійняти? Тягатися за нею всюди? Чорт... Намагаюся про неї не думати, а відволіктися ніяк не виходить. Нав'язалася ж на мою голову. Так можна і мізками поїхати. Ще трохи і доведеться скористатися послугами психолога. Або до бабки йти, знімати порчу.

У повітрі продовжує витати її запах, він не полишає простір навколо мене, хоча Поліна вже втекла далеко. А здавалося, що вона поруч, на відстані витягнутої руки. Я туплю ще кілька хвилин і дивлюся їй услід, перш ніж зрушити з місця. 

 Я ловлю себе на думці не вперше, що її губи притягують мене, я вивчаю їх і думаю про те, як би пестив їх... Про те, які вони на смак. Навіть смішно... Я посміхнувся сам собі, збігаючи сходами ґанку гімназії. Вона мене продинаміла! А я поплив від її губ... 

Дивлюся і зустрічаюся поглядом із нею. Стоїть знову з Денисом. Побачила мене і затягла його за ріг школи. Руки стиснулися в кулаки, просто так і сверблять. Козел тупий, знову біля неї треться. Я тебе відважу від неї, зуб даю. 

Але не сьогодні. Біля воріт гімназії чекають батько з матір'ю.

Величезним зусиллям волі я змушую себе йти до машини батька. Ясно ж, що прилипала збирається її відвозити на своєму мотоциклі. Краще мені цього не бачити. Хочеться просто рвати й метати. І чому мене так це турбує, чорт забирай? Мені має бути байдуже на те, хто її супроводжує... Має бути. Але мені не плювати.

– Ми зачекалися на тебе, синку, – зустрічає мене посмішкою мама.

– Прошу вибачення, але класна затримала, вже після уроку, – мені доводиться виправдовуватися.

– Сину, у перший день уже викликали на килим? Це ж треба примудритися? Не знаю, у кого ти пішов. Я таким не був.

– Ми замовили столик у ресторані, хочемо відзначити.  Давно ми не збиралися разом, – рідний голос мами пестить мій слух. І завдяки цьому мені вдається прийти до тями.

– Досить я бачив сьогодні, ти бився з хлопцем, – батько не вгамовується.

– Та не бився я, ми з ним просто жартували, – знаходжу я спосіб викрутитися.

– Ну, ось ще, не будемо псувати настрій у святковий день. Потім буде розбір польотів. Вдома все з'ясуєте. Скарги на Фелікса сьогодні надходили? Ні, наскільки мені відомо, – мама знаходить розумний підхід до проблеми.

– Раз так, їдьмо, ресторан неподалік, – батько сідає за кермо, а ми з мамою на заднє сидіння.

Я зі своїми мамою і татом чудово проводжу час, насолоджуючись тепер уже рідкісними хвилинами перебування в їхній спільній компанії. Помітно, що тато нервує, частенько поглядає на годинник. Певно хвилюється, що в Юлі будуть запитання. Це помітно і не може не псувати враження від наших родинних посиденьок.

Чую звук повідомлення, що надходить на мій телефон. Виявляється вся наша шобла в зборі, зібралися спонтанно і чекають тільки на мене. Місце збору в кафе, де ми часто тусимо, зовсім поруч.

Я пишу відповідь, з поясненням, мовляв, не можу. 

– Що пишуть? – мама запитує мене, допиваючи свій келих вина. Від її уваги не вислизає, що я нерішуче соваюся на стільці. 

– Та, як завжди, нічого особливого, – ухиляюся від прямої відповіді.

– Та я ж бачу, сидиш як на голках, говори відверто, – вона дивиться на мене підбадьорливо.

– Хлопці зібралися в кафе, кличуть приєднатися, – намагаючись говорити байдуже, приховую справжнє бажання приєднатися до друзів.

– Тарасе, ми вже завершуємо? Посиділи, все обговорили, що хотіли,– мама звертається до тата, натякаючи, що час закінчувати наш урочистий обід.

– У нас така нагода сьогодні – ми маємо можливість побути разом, завтра у тебе літак. А Фелікс спілкуватиметься зі своїми друзями кожен божий день, – тато обурюється не на жарт.

– Ти що забув, яким був у його віці? Згадай себе і тобі легше буде зрозуміти проблеми сина, – мама продовжує відстоювати свою пропозицію відпустити мене до однокласників.

– Так, що я монстр якийсь. Фелікс дорослий хлопець, хоче, нехай іде, я не проти, – швидко здається батько.

– О, я тоді погнав! –цьомую маму в щоку, тай бігу, поки не передумали.

Добре, що мої нерозлучні друзі тусять неподалік. Мені знадобилося всього лиш хвилин п'ять, щоб приєднатися до них.

– Що обіцяли, те й зробимо. Заловимо цю малохольну і притиснемо. Не сьогодні, так завтра, – долинають до мого слуху уривки їхньої розмови.

Компанія влаштувалася в затишному, невеликому кафе, із сучасним дизайном. Вони помістилися в окремому боксі, тільки завдяки тому, що тут стояли не крісла, а дивани.

– Що я пропустив? – втручаюся в загальну розмову з наскоку.

Місця вистачає насилу. Я сідаю між Артуром і Ларисою, яка безумовно має намір сісти мені на коліна.

– Я можу до кого–небудь на коліна, – оголошує красуня.

Знаходяться охочі посадити її до себе. Вона ще трохи крутиться, зітхає і сідає до Артура.

– Будеш мене лапати – отримаєш, – крутить вона вказівним пальчиком перед його обличчям.

– Феліксе, треба провчити цього вискочку Дениса. Прикотив із ботанкою сьогодні на своєму драндулеті, – вводить мене в курс справи Артур.

– Взагалі, оборзели, – констатує Никифор.

– Треба її якось провчити.

– Та що він із себе вдає? – обурюється Артур.

– Та це гон, – кидаю я.

– Чому? – відразу чуються дівчачі голоси.

– Та огидно це – коли дівчата б'ються.

– Та ну, – каже Никифор. – Це ж заводить. 

Присутні дівчата його ремарку пропускають повз вуха. Наче це їх не стосується. Або вони себе позиціонують за межею категорії, якої стосувалися його слова.

Взагалі одразу, після мого втручання, стає помітно, що їхній бойовий дух зменшився...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍