Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Частина тринадцята : Останній шанс

Місто в цей вечір дихало напругою. Небо здавалося важким, низькі хмари нависали над даха́ми, а вулиці освітлювали лише жовтуваті ліхтарі, відкидаючи довгі тіні. Пахло гаром – десь у старому районі ще дотлівало підпаленого Россі казино. Дим стелився вздовж вузьких провулків, змішуючись із сирим повітрям, що тхнуло розлитим бензином, дешевими сигарами та людським потом.

Лео Мартеллі сидів на задньому сидінні чорного "Кадилака", що повільно рухався порожнім проспектом. Вулиці були майже безлюдні – війна між кланами зробила свою справу, і навіть найзухваліші мешканці віддавали перевагу залишатися вдома.

Він дивився у вікно, ніби намагався розгледіти в темряві відповідь на питання, яке не давало йому спокою: чи є ще шлях назад?

Його люди втрачали контроль над містом. Россі діяли швидко, методично, жорстоко. Його власні ряди рідшали — когось убили, когось купили, а хтось просто зник. Це був останній шанс домовитися.

Він знову поглянув на записку, що лежала на сидінні поруч. Анонімне повідомлення:

"Парк Лінкольна. Північна алея. О 23:00. Один шанс."

Лаура, що сиділа поруч, мовчки курила, зрідка кидаючи на нього оцінюючий погляд.

— Це пастка. — Її голос був рівним, позбавленим емоцій.

Лео усміхнувся кутиком губ.

— Звісно. Але в мене немає вибору.

— Є. Просто він тобі не подобається.

Він нічого не відповів. Вони обоє знали: якщо Лео відмовиться від зустрічі, Россі розтрощать залишки його імперії.

Парк Лінкольна був старим, запущеним місцем, де криві лавки і зарослі кущі були кращими свідками нічних угод, ніж будь-які камери спостереження. Важке повітря просочилося вологою від близької річки, пахло сирістю і мокрим листям.

Лео вийшов з машини, залишивши Лауру за кермом. Він був один.

Повільні кроки по гравію лунали в тиші, поки він не дійшов до північної алеї. Біля старого ліхтаря вже чекав силует — високий чоловік у темному пальті.

Коли Лео підійшов ближче, він нарешті впізнав його.

Він не очікував побачити тут Карло Россі.

Старий бос стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за Лео з важким виразом на обличчі. Його сива борода була акуратно підстрижена, очі — холодні, байдужі, як у мисливця.

— Мій племінник хотів би просто пристрелити тебе. — Голос Карло був тихим, але в ньому вібрувала загроза. — Але я не люблю зайві втрати. Можливо, ми зможемо знайти компроміс.

Лео зупинився на кілька кроків від нього.

— Слухаю.

Карло дістав сигару, повільно підпалив її, зробив затяжку.

— Ти складаєш зброю. Розпускаєш своїх людей. Залишаєш місто. І ми дозволяємо тобі жити.

Лео ледь помітно зітхнув. Він знав, що пропозиція буде саме такою.

— Ти забираєш усе?

Карло усміхнувся.

— Твоє все вже розвалюється, хлопче. Я просто дозволяю тобі піти, поки ще можеш.

Лео мовчав. Він відчував погляд Карло, його впевненість у власній перемозі.

"Вовки не дають шансів зайцям. Але що, якщо заєць навчиться кусатися?"

Він зробив крок вперед, зустрівши погляд Карло.

— І що, якщо я відмовлюсь?

Карло повільно видихнув дим, його усмішка зникла.

— Тоді я особисто подбаю про те, щоб останнє, що ти побачиш у житті, — це дуло мого пістолета.

Між ними зависла важка тиша.

Лео перевів погляд на темряву за спиною Карло. Він знав, що за кущами ховаються його люди, готові натиснути на спускові гачки, якщо щось піде не так.

Але він також знав, що десь неподалік ховається Лаура, і що він сам ніколи не прийде на таку зустріч без плану.

Він зробив ще один крок вперед і, ледь чутно усміхнувшись, сказав:

— Ти пропонуєш мені все кинути. А я пропоную тобі останній шанс.

Очі Карло звузилися.

— Останній шанс на що?

Лео нахилився ближче і прошепотів:

— На те, щоб померти швидко.

І саме в цей момент темряву прорізав перший постріл.

Постріл пролунав, розірвавши нічну тишу, мов грім серед безхмарного неба. Важке повітря застигло, час ніби зупинився. Усі інстинкти Лео кричали: рухайся!

Карло Россі різко смикнувся, відступаючи на крок. На його обличчі промайнуло щось схоже на подив – чи то від несподіванки, чи то від болю. Його рука сіпнулася до внутрішньої кишені пальта, де ховалася зброя, але він запізнився.

З-за дерев з’явилися постаті – люди Лео, які до цього моменту зливалися з темрявою парку. Лаура вийшла першою, її пістолет був спрямований прямо в груди Карло. В її очах не було жалю, лише холодна рішучість.

Карло важко видихнув, дивлячись просто на Лео.

— Ти…

Він не встиг закінчити.

Другий постріл.

Цього разу куля влучила точно в серце. Карло захитався, його тіло здригнулося, немов маріонетка, якій обірвали нитки. Він звалився на мокру землю, а його сигара випала з пальців, лишивши на траві тліючий вогник.

Лео вдихнув глибше, відчуваючи, як у повітрі швидко змішується аромат пороху, вологої землі та чогось іншого — чогось важкого, майже металевого.

Кров.

Карло Россі ще дихав. Його губи ледь тремтіли, ніби він намагався щось сказати, але з рота витікала лише густа темна рідина. Його очі, сповнені невіри, спинилися на Лео.

— Ти… уже такий самий, як я… — прошепотів він.

Його груди ще кілька секунд здригалися від уривчастого дихання, а потім все стихло.

Тиша накрила парк.

Лаура опустила зброю, переводячи погляд на Лео.

— Все. Він мертвий.

Її голос звучав рівно, але десь у ньому пробивалася нотка втоми.

Лео не одразу відповів. Він просто дивився на нерухоме тіло Карло, на кров, що поступово вбиралася у мокру землю. У голові гуло, думки були сплутані.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍