Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Роуз швидко змінила свій вигляд, щоб не витрачати часу. Вона захопила з собою лише найнеобхідніше, кинувши на себе чорні брюки, темну кофту та чорну куртку. Її чоботи були на замок ідеально підходили для швидкого руху, зручні й практичні. Вона навіть не зупинилася, щоб перевірити свій вигляд у дзеркалі — вона знала, що важливіше те, що стоїть попереду.

Кинджал і пістолет, як завжди, вона залишила при собі, прикріпивши їх до внутрішньої частини стегон під одягом. Їй не потрібні були зайві запитання або увага до її оснащення, особливо коли ситуація ставала такою напруженою.

Виходячи з дому, Роуз ледве помітила Картнера, який стояв біля дверей. Він намагався поговорити, але вона ігнорувала його, не звернувши увагу на його вигляд чи слова. Для неї все це стало зайвим і неважливим. У голові була тільки одна думка — морг, нові докази і можливість розібратися з усім. Вона знала, що Картнер і так не зможе зрозуміти її, тому не мала часу витрачати на нього свою енергію.

Викликала таксі, і через кілька хвилин вже сиділа в машині, відчуваючи, як місто повільно проноситься позаду. Її думки були чіткими й зібраними, хоча в душі відчувалася все та ж незмінна напруга.

Картнер і його провокації — це більше не мала для неї жодного значення. Вона знала, що йде до того, що справді важливо.

Роуз вийшла з таксі і швидко попрямувала до дверей моргу. Вона не поспішала, знаючи, що в цьому місці потрібна тиха рішучість і холоднокровність. Вхід був похмурий, і всередині запах формаліну м’яко впливав на відчуття. Роуз не звертала уваги на ці деталі. Вона добре знала, чому приїхала.

У морзі, в одній з процедурних кімнат, стояв чоловік років 50 — патологоанатом. Він був зосереджений на своєму завданні, професійно оглядаючи тіло, яке лежало на операційному столі. Його рука обережно ковзала по шиї жертви, де була чітко помітна синява — слід від удушення.

— Видно, що причина смерті — удушення, — почав він, не піднімаючи голови, продовжуючи свою роботу. — У задній частині шиї є характерні сліди — це пряме підтвердження. Додатково можу сказати, що застосовано не надто сильне, але довготривале обертання або стиснення. Дихальні шляхи блокувалися поступово, без значної травми. Проте, на жаль, через це жертва мала час поборотися за своє життя, але не вистачило сил.

Роуз кивнула, слухаючи, не виказуючи емоцій. Вона знайшла в його словах підтвердження того, чого й очікувала. Жертва не була просто випадковим ціллю. Відчувалася боротьба, але вбивця залишався обережним.

— Що ще? — запитала вона, дивлячись на патологоанатома, що продовжував свою роботу.

Чоловік відставив інструменти на стіл, злегка вигнув спину, готуючись до ще однієї частини свого висновку.

— Є кілька дрібних подряпин на руках. Це теж важливо. Виглядає так, наче жертва намагалася захиститися, може, навіть схопити нападаючого. Але самі травми не глибокі.

Роуз не відводила погляду, весь час продовжуючи слухати з максимальною увагою.

Роуз підійшла ближче до столика, на якому лежало тіло. В її погляді не було жодної жалості, лише професіоналізм. Вона уважно оглядала кожен шматок, шукаючи деталі, які могли б пролити світло на вбивство. Її очі зупинилися на вуху жертви, де була помітна маленька позначка — диктофон, схований в самій завушній складці.

— Це диктофон, — сказала Роуз тихо, але впевнено. Вона обережно зняла його, зупинившись, щоб перевірити деталі. У той момент, як вона витягала диктофон, її погляд знову ковзнув по шкірі жертви і зауважив кілька маленьких опіків коло вуха.

— І ще ось це, — додала вона, показуючи патологоанатому місце, де були опіки. — Це виглядає так, ніби жертва була в контакті з чимось гарячим.

Патологоанатом підняв голову, знову поглянувши на неї з підозрою, і після кілька секунд замовчування він відповів:

— Мені здається, ви теж працюєте в цій сфері. Бачу, ви знаєте, як дивитися на ці дрібниці.

Роуз посміхнулася, усвідомлюючи, що її професійний підхід не залишався непоміченим.

— Так, працюю, — відповіла вона з легкою усмішкою, вперше за весь час злегка розслабившись. — Я теж патологаонатом.

Її усмішка була короткою, але відчутною, адже вона точно знала, що кожна деталь важлива для розкриття цього вбивства.

Роуз стояла в морзі, утримуючи диктофон у руках, її серце почало битися швидше, коли вона натискала кнопку відтворення. Знову лунала тиша, але цього разу її порушив новий голос. Легкий, спокійний, але в ньому відчувався нестримний виклик.

— Ну привіт, Роуз Рейд, — почав голос із зловісною впевненістю. — Я знаю, що ти це почуєш, бо знаю, що ти розумна, спостерігаючи за тобою, я помітив, що ти сильна, але чим далі ти будеш заходити... буде гірше. Знай, це місто повно корупції, і навіть якщо ти щось знайдеш, я буду на крок попереду.

Голос звучав так, немов ця людина вже давно стежила за нею, спостерігаючи з тіні. Роуз відчула, як її серце стиснулося від цієї розмови, а нервова напруга прокотилася по всьому тілу.

— І ще передавай Рікардо від мене привіт, — продовжував голос, і в ньому з’явилася якась іронічна нотка. — Я дуже сумую за ним.

Ці слова ще більше закріпили у Роуз відчуття, що ця людина не просто знайома з її життям, а, можливо, навіть має свій власний план.

— І ще я так люблю спостерігати за тобою, коли ти одягаєшся на роботу або в домашній одяг, — продовжував голос, і Роуз відчула, як холодний піт виступив на її лобі. — Тобі не сховатись, навіть якщо ти вже під крилом Рікардо та Картнера. Оглядайся в темряві і знай, я скрізь. Я зроблю тебе своєю музою.

Кожне слово відчувалося, як важкий удар. Роуз відчула, як її внутрішня рішучість зміцнилася. Це була не просто погроза, це було звернення від того, хто знав її кожен крок, хто спостерігав за її рухами і, здається, був на крок попереду. Але вона не могла дозволити йому відчути свою слабкість.