Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА

Коваль дивився у вікно. Перед ним — столиця, яку він не визнавав за свою. Бо місто змінюється швидше, ніж країна. І завжди — повільніше, ніж серце.

 

Його кабінет був тихим. Занадто. Але тиша — не порожнеча. Це було дихання перед вибором.

 

Зліва — доповідь про нестачу палива. Справа — лист від союзників з Титанії з «умовами подальшої співпраці». По центру — старе фото. Його батько. В руках — пістолет, на столі — карта з лінією, яку він колись не перетнув. І за це загинув.

 

— Андрію… — сказав радник. — Нам потрібно діяти. Або ми йдемо на компроміс — або нас зламають. Ваш рейтинг — летить униз. Народ не витримає ще однієї зими без підтримки.

 

Коваль мовчав. Він чув слова. Але думав не про них. А про голос Владислава. Про тишу після Марії. Про погляди тих, кого він колись знав — і кого не впізнає тепер.

 

Він підвівся. Подивився на радника. Потім — на місто за вікном.

 

— А може, і не треба витримувати. Може, треба пройти крізь.

 

— Що ви маєте на увазі?

 

Коваль повернувся до столу. І вперше за роки — прибрав усі документи.

 

— Я підпишу указ. Про відкритий аудит усіх оборонних контрактів. І зніму імунітет із себе. Якщо правда вирветься — хай вирветься з мене. Із нас.

 

Радник зблід:

 

— Це ж політичне самогубство.

 

— Це — шанс. Щоб хоч раз у житті не обирати зручне. А обрати — себе.

 

Він натиснув кнопку. І сказав секретарю:

 

— Скликайте пресу. Я говоритиму сам. Без папірця.

 

І в ту мить столиця затремтіла. Не від сирени. Від того, що хтось на горі — нарешті не сховався.

 

І це був початок кінця старої Волиці.

І можливо — початок чогось нового.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍