Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ТРИДЦЯТА

Світ тримався на компромісах. Але тепер трималися лише ті, хто боявся впасти в себе.

 

Саміт трьох. Морґалл, Мерхан, Коваль. Приватно. Без камер. Без журналістів. Навіть без протоколу. Бо те, що відбувалося — вже не вкладалось у звичні схеми.

 

Морґалл — виснажений, блідий, з руками, що тремтіли під столом. Мерхан — як завжди холодний, зібраний, з поглядом людини, що не визнає поразок. Коваль — мовчазний, з тінню рішучості в очах.

 

І тоді двері відчинились. Без звуку. Без супроводу. Артем з’явився просто. Не як месія. Не як загроза. Як правда, що вже давно існувала в кімнаті — тільки тепер її було видно.

 

Морґалл здригнувся. Мерхан зірвався на ноги: — Ти не мав з’являтись тут!

 

Артем мовчки підійшов. І глянув прямо на Мерхана. — Я не прийшов. Я просто більше не прихований.

 

І доторкнувся.

 

Легко. Як вітер. Як пам’ять. Як щось, що завжди було поруч.

 

Мерхан не відійшов. Його тіло залишалось статичним. Але щось у ньому почало змінюватись. Очі — стали скляними. Потім вологими. І вперше — порожніми.

 

— Я бачив їх... — прошепотів. — Вони не кричали. Вони мовчали, коли ми наказували. Я ж думав, це — покора. А це був страх.

 

Він опустив голову. Тряслась щелепа. Але не було сліз. Лише порожнеча, в яку повернулась пам’ять.

 

І в цей момент Морґалл зламався.

 

Він не був доторкнутий. Лише бачив. Але цього виявилось досить. Бо він завжди думав, що контролює. Що все зважено. Що всі страждання — частина рівняння. І тепер це рівняння розлетілось.

 

— Я не хочу бачити! — вигукнув він. — Я не хочу знати, ким я став!

 

Він схопився за голову. Став відступати назад, вдарився об стіну. І закричав. Дико. Розпачливо. Як людина, яка раптом побачила себе — і не впізнала.

 

— ВОНА СИДІЛА В КРОВІ, А Я ПІДПИСУВАВ ДОКУМЕНТИ! Я ДУМАВ, ЦЕ РОБОТА!

 

Його винесли. Він не кричав більше. Лише бурмотів. Ті самі слова. Знову і знову.

 

У залі залишилось троє: Артем. Коваль. І Мерхан, який більше не піднімав очей.

 

— Це не кара, — сказав Артем. — Це лише дзеркало. Кожен обирає, що в ньому побачити.

 

Коваль дивився мовчки. І лише прошепотів: — І тепер ми не можемо сказати, що не знали.

 

Артем вийшов. Ніхто не зупинив. І двері за ним залишились прочиненими. Не як загроза. Як вибір.

 

Того ж тижня Морґалл подав у відставку. Мерхан зник із публічного простору. Коваль — виступив на площі. Без мікрофона. І сказав лише одне:

 

— Я бачив себе. І хочу, щоб ви не боялись зробити те саме.

 

А на стінах міст, від столиць до сіл, з’явився новий напис: «Справжнє пекло — це не вогонь. Це той момент, коли вже не можеш брехати собі.»

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍