Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

тут новий намет взводу «В».

Цей намет перекрив звичну дорогу до виходу, тому Діду довелось посваритись з усіма зацікавленими сторонами «містечка», щоб утвердитись на цьому клаптику землі і привчити всіх ходити в обхід. Найневдоволенішим виявився Мишко, бо тепер вибиратися з «містечка» йому доводилось через територію, завалену дровами і дошками, де порядкували «Лісоруби». Мало того, у взвод до Діда перейшли кращі бійці — Борька, Морпєх, Бача і Малюк. З Київради перебралися на «свіже повітря» у взвод «В» також десятеро молодих та рвучких бійців і колишній слідак прокуратури «Матроскін».

Мишко, звісно, був невдоволений «втратою» бійців, тому в перший вечір «розводу», коли вони з Дідом ділили «майно і дітей», сидячи за пляшкою-е-е-е, точніше проводили командирську нараду на двох «за шторкою», він висловив новому взводному все що про нього думав:

— Ду, ди і дадіда. Пдиддів я дадюку у седе да седці[69]! — він напхав повен рот, тому говорив нерозбірливо.

Мишко цілий день був на виході — пікетували суд, де мали виносити вирок затриманим майданівцям. Коли повернувся, був голодний, як динозавр, і їв із шаленим апетитом, напихаючись свіжими біляшами.

— Не те щоб гадюку… — обурився Дід. — Я б сказав: «гада».

— Добде, гада, — мирно погодився Мишко і продовжив поїдати і випоминати: — Мадо додо, шо я должед одходидь стодоной на удицю чедез завави ддов, ди де й забдав едіду едіднодо вздода[70]!

— Іскуплю… кров’ю.

— Соплями іскупиш!.. — ковтнув одним мельком півбіляша і провів рукою на накритий Дідом «стіл»: — Думаєш, єслі угостиш мене всякими разним вкусностями з моїми любімими блєвашами, я тобі прощу увод моїх братьєв по оружию?!

— Думаю, да…

— Нє, ну, ладно, така поляна, согласєн, стояща. Блєваші отлічні. Но це только за одного бойца, напрімєр за тебе. Ти ж був моїм бойцом? Був. Ушов? Ушов.

Дід подумав і кивнув:

— Логічно. Приймається.

— Ну, а за каждого слєдующого… По літрухє віскі.

Дід налив у чарки домашньої горілки — по намету розлився сивушний запах міцного самогону — і припросив Мишка випити:

— Віскаря немає, є граппа домашнього виробництва. Смачнюча ж, зараза, як монпансьє.

Того не треба було довго впрошувати. Смикнув не цокаючись і взявся до наступного біляша.

— Ні, так не чесно, — заявив Дід. — За Малюка дам чекуна[71], бо солдатік хороший, але фактурою не вийшов. Дрібний.

— Тоді за Бачу — мінімум три літри.

З-за шторки обізвався сам Бача:

— А в нас шо, крєпоснічєство не отмінили? А я думав, шо відмінили ше год сто пійсят назад.

— Пєрдатєлям слова не давали, — огризнувся Мишко.

— Хто пєрдатєль?! — увірвався за шторку Бача. — І вобщє: зараз соберу собі свій взвод і буду жить за щьот набєгов на антімайдан і плєнєнія тітушок…

— Тоді сідай до нас, коллєга, — запросив Дід. — Ми тут саме за тебе торгуємось, так би мовити, плюшками балуємось.

— Я бесценний, — заявив Бача. — Поетому лучше й мене покорміть, бо охляну з голоду і не буде вам чим і за що тут торгуватись…

— Та ладно, Бача, брат, не ображайся, ми ж тут усі свої, просто шуткі у нас такі…

— А я, дурак, не поняв? — заржав він. — Все я прекрасно понімаю. Нам нічого тут ділить. Одну роботу робимо.

Розлив «домашню» по чарках. Випили і нарешті Дід повідомив:

— Так, Бача, я мушу відлучитись на кілька днів у справах. Залишишся за мене. Найближчим часом, схоже, тут нічого не намічається.

— О, наконєц-то і я поіграю в камандіра, — круглопико посміхнувся Бача.

Він був абсолютно не амбітною людиною, йому просто сподобалось враз стати командиром. Це приємно лоскотало його глибоко приховане себелюбство. Хоча, що робити з цим щастям він не уявляв. Тому Бача враз став радісним, мов дитина, котрій батьки пообіцяли купити новий вєласіпєд і на честь цього він вирішив поводитися чемно.

— Так шо, — награно розчарувався Мишко, — я на них, на цих пєрдатєлях, навіть по поллітра не зароблю? — і відклав біляш, важко зітхнувши.

— Все це жарти, — посміхнувся Дід. — Але мені справді потрібно на якийсь час виїхати з Києва. А смачненького я вам привезу…

— І куди ти? — перестав нарешті дуркувати Мишко.

— В Париж.

* * *

Дід поїхав у Париж з Тернополя на приватному «бусику». Тут було легше перетнути кордон і не потрапити в руки мусорам, оскільки Західний регіон України «вся президентська рать» майже не контролювала. Загалом дорога з Києва у нього зайняла два дні. Жалій зустрів його вдосвіта на кордоні з Німеччиною, під Страсбургом.

Коли Дід вийшов з мікроавтобуса, Жалій аж відсахнувся, побачивши товариша. Півтори доби в дорозі з роботягами, які їхали на заробітки в Іспанію, остаточно підірвали його здоров’я. Пили вони всю дорогу, немилосердно знищуючи власні печінки.

У Сергія була опухла, неголена пика, червоні очі та помітний тремор в руках. Якщо зважити на вим’ятий несвіжий одяг і нечищені майданівські берци, то вигляд він мав не набагато ліпший від паризького клошара. Та це не стримало Жалія і він обійняв, вітаючись, гостя.

— Як доїхав? — запитав з увічливості.

— Здогадайся сам, — зітхнув Сергій, важко видихнувши перегаром.

Бусик від’їхав, він помахав рукою услід, прощаючись з нещодавніми супутниками-«співпляшниками».

— Нічого, тут відмиєшся, відпочинеш… похмелишся… — підколов Роман.

— Ні-ні, останній пункт, озвучений тобою можеш викреслити з програми. А як у тебе тут справи?

— Схоже, мене знайшли, — зітхнув, — треба перебиратися на інший континент, в Штати, — і запросив сідати в машину.

— Нормально вони працюють, — всівся на переднє сидіння Сергій. — Тільки одне в цій історії мене втішає… Вони менше думають про те, що відбувається у Києві, а більше — про власні інтереси.

— Мене це з одного боку теж втішає, а з іншого — не дуже, бо під ударом я, — посміхнувся Роман, натиснув на акселератор, розвертаючи авто і запитав: — Голодний? Може, пообідаємо десь дорогою?

— Ні, я кимарну трохи, вибач… А поснідаємо вже в Парижі. Не проти?

— У Галі? — з розумінням посміхнувся Роман.

Але Сергій відмовчався, відкинув голову на підголівник і втомлено заплющив очі. Роман важко зітхнув і розвернув машину у напрямку, вказаному на дорожньому знаку «Paris 490 km». Пропустив фуру, що мчала з ракетною швидкістю по трасі, глянув на товариша, як він на це зреагує, але той, схоже, моментально заснув. Він натиснув на «газ» і нарешті виїхав на