Читати книгу - "Вибрані твори"

західним взірцем, тоді як Сергій вважав, що європейський шлях чужий для України й українцям слід орієнтуватися на російську літературу. Я в цій полеміці стояла на боці Хвильового, й це був один з небагатьох випадків розходження в естетичних поглядах поміж нами.

Щодо особистих взаємин між Сергієм і Хвильовим — мушу сказати, що вони не були ворожі. Навпаки, досить навіть дружні. Юрій Лавріненко теж свідчить, що «Хвильовий високо цінив Пилипенка як громадського діяча і людину». Що це було саме так, видно з його «Санаторійної зони» та оповідання «Редактор Карк», в якому подібність Карка до редактора Пилипенка очевидна, хоча в цьому художньому образі проступають і риси Блакитного. В оповіданні Хвильового є один маленький деталь, який нікому нічого не каже: у редактора Карка на столі стоїть бронзове погруддя римлянина.

Історія цього погруддя така. На Сумській вулиці в Харкові ще до революції розташувалася редакція місцевої газети, де в кабінеті редактора стояло це погруддя з головою, увінчаною лавровим вінком. Після революції в тому приміщенні розмістилася редакція комуністичної газети «Вісти», редактором якої деякий час був Сергій, а потім Блакитний. Діставши в спадщину погруддя, Еллан якийсь час не звертав на нього уваги, але згодом римський патрицій почав його дратувати. Дізнавшись про це, Сергій сказав, що римлянин йому подобається і він візьме його собі. В такий спосіб погруддя римлянина переселилося до нашого помешкання.

Мені дуже подобався ранній Маяковський, а Сергієві не дуже. Йому більше імпонував поетичний дар таких поетів, як Тютчев, з українських авторів нової доби він дуже цінував Тичину, а з клясиків — Шевченка. Перед Шевченком Сергій схилявся й присвятив йому багато статей, а для дітей написав віршовану біографію поета «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», яка починалася словами:

Був собі хлопчик маленький Тарас, Гуси сіренькі, ягнята він пас. Мали бідненьку хатину батьки, Шляхом рипіли кудись чумаки — Ще паротяги тоді не гули, Все перевозили коні, воли.

Сергій поставив собі за мету зібрати всі матеріяли про Шевченка, які тільки можна було знайти. Для цього він поїхав на Аральське море, в місця заслання поета. Там йому пощастило відшукати нащадків коменданта Ускова, в будинку якого Шевченко часто бував і дружину якого змалював на портреті. У цій родині шанували пам'ять поета й зберігали різні реліквії: листи, малюнки, побутові речі. Все це вони охоче передали Сергієві. І коли я відвідала музей у Києві на початку сімдесятих років, то при вході побачила на стіні великий портрет... Блакитного. Я була дуже здивована й запитала жінку-гіда, чому тут цей портрет: адже Блакитний ніякого відношення до музею не мав, а творцем його був Сергій Пилипенко. Жінка схвильовано закивала головою, підтверджуючи мої слова: «Але знаєте, про це сьогодні забули, мало хто пам'ятає».

* * *

Наближалися страшні тридцяті роки. Десь на початку тридцять третього в Харкові поширилися чутки, що в селах голодують. Але в газетах не було жодних підтверджень, і на партійних зборах про це не говорилося. Одначе незабаром на вулицях міста з'явилися пухлі селяни. Вони приходили не групами, не родинами, а поодинці. Найчастіше це були молоді матері з немовлятами, рідше зустрічалися підлітки.

Я багато разів спостерігала таку картину. Мати з дитиною приходить до міста й шукає людну вулицю. Поклавши на хідник хустину, кладе на неї немовля й лишає його. Часом вона доходить до рогу вулиці, зупиняється і звідти спостерігає, чи не візьме хтось її дитя. Почекавши якийсь час, вона виходить з-за рогу, бере дитину і йде на друге перехрестя шукати долі. Я ні разу не бачила, щоб хтось узяв дитину.

Спочатку, місяців зо три, голодних було небагато, але потім їх наплив збільшився, поки не перетворився у суцільний безтямний потік. Діти й матері вмирали перші. Трупи підбирали спеціяльні вантажні машини, які патрулювали вулиці, вони вивозили за місто померлих і скидали їх у глухі яри. А тих, хто ще дихав, відвозили до бараків у так звані спецпункти. Медичної допомоги там не передбачалося, і їжу туди не привозили. Людей просто лишали вмирати. Міське населення про це знало, але селяни якийсь час не здогадувалися і думали, що влада надсилає вантажні авто, аби їм допомогти. Багато матерів з радістю садовили своїх дітей на вантажівки і їхали з ними самі, сподіваючись, що їх нагодують. Та скоро страшна правда про спецпункти дійшла до селян, і тепер уже, коли мати не знаходила своєї дитини на вулиці, вона розуміла, що її забрала вантажівка, і несамовито ридала.

Поволі міські мешканці теж почали відчувати наслідки голоду. В крамницях зникли продукти. Сергій, як член партії й відомий письменник, одержував картки й спеціяльні купони на їжу. За ці купони можна було одержати обід у їдальні Раднаркому. Це була привілейована їдальня, якою не могли користуватися звичайні смертні. Коли ми вперше пішли туди, нам сказали, що обід можна їсти там або брати додому. Наступного дня ми з'явилися з мисками й каструлями. Наповнивши їх стравою, вийшли на вулицю й зразу віддали натовпові голодних дітей. Вони не мали, звичайно, ані ложок, ані тарілок, і ми сіли на землю й годували по черзі просто з мисок.

Дехто з Сергієвих співробітників, які теж користувалися їдальнею Раднаркому, побачивши, що ми годуємо голодних, пішли за нашим прикладом. Однак мушу визнати: таких знайшлося дуже небагато