Читати книгу - "Вибрані твори"

серед цих «привілейованих». До речі, хочу ще згадати, що, крім купонів на їжу, ми одержували ще спеціяльні пайки, отже, нам продуктів вистачало. Такі привілеї мали всі партійні працівники вищих щаблів.

Якось, проходячи базаром, що був у передмісті, недалеко від нашого будинку, Сергій побачив молоду селянку, що мала дивний вигляд: на ній була лише довга вишита сорочка. Жінка йшла боса, похитуючись, з невидющими очима. Сергій підійшов до неї й запитав, хто вона й куди йде. Та ледве чутно відповіла, що все їхнє село вимерло й вона не має де подітися. В Сергія стиснулося серце, і він сказав: «Ходіть зі мною». Жінка покірно пішла. Сергій привів її до нас. Ми її вимили, нагодували, дали якусь одежину й залишили на нічліг. Вона прожила в нас шість місяців, а тоді Сергій влаштував її на фабрику. І це був не єдиний випадок, коли Сергій рятував людей від голодної смерти.

Як член партії, Сергій мусив брати участь у проведенні колективізації і в кампанії «розкуркулення». Він їздив по селах і не міг не бачити того страхіття, яке там чинилося з наказу Москви. Йому було неймовірно важко виконувати ті накази, і він дуже від цього страждав, але, не дивлячись ні на що, виправдовував колективізацію, бо вважав, що це єдиний шлях села до прогресу.

У тридцятих роках ставлення більшості комуністів на Україні до колективізації було таким, як у Сергія: вони її виправдовували й підтримували. Це особливо торкалося комсомольців, відданих партії душею й тілом. Проте були й такі, що в душі не поділяли ворожого ставлення до заможних селян і не погоджувалися з методами колективізації, та зі страху мовчали. Були й такі, які зважувалися критикувати політику партії на селі, але тільки у вузькому колі приятелів. Були, звичайно, й кар'єристи, взагалі байдужі до страждання людей і готові робити що завгодно заради власної вигоди. І, нарешті, були одиниці, які відверто виступали проти народовбивчої політики й перші заплатили за це головою.

До таких сміливців належав Скрипник з його гострою критикою жорстокостей, а також Микола Хвильовий. Хвильового послали на село за його власним бажанням: він хотів переконатися, що куркулі дійсно ховають хліб від держави. Але коли побачив цілі села, в яких не лишилося живої душі, він із жахом телефонував до ЦК партії: «Село вимирає. Потрібна негайна допомога». У відповідь Хвильовому наказали повернутися до Харкова. Він повернувся, і йому розтлумачили, що все йде за планом ЦК ВКП(б), ніякої помилки немає: зламати спротив селянства неможливо іншим шляхом, як конфіскувати все зерно. Невдовзі після цього Хвильовий покінчив самогубством. І всі, хто його добре знав, казали: головною причиною була саме ця подорож.

Трохи пізніше застрелився Скрипник. Ці самогубства, особливо Скрипника, гнітюче подіяли на Сергія. Ми з ним вели тривожні розмови про те, до чого взагалі веде політика більшовиків на Вкраїні. На той час українізація вже перестала бути частиною комуністичної програми. Сергій з прикрістю розповідав, як йому в Києві показали таємну інструкцію, одержану Академією наук з Москви. Там недвозначно «рекомендувалося», щоб академіки доклали всіх зусиль для наближення української мови до російської. Усіх українських письменників, учених, взагалі всю інтелігенцію, яка почувала себе національно свідомою, почали цькувати. В пресі зчинилася послідовна кампанія викриття «буржуазних націоналістів», яких звинувачували в усіх смертних гріхах. Проти Сергія все частіше лунали ворожі висловлювання, які не віщували нічого доброго.

По Україні почалися арешти. З нашого будинку по ночах почали зникати люди — їх забирав «чорний ворон». Ми помітили, що перед нашим будинком на протилежному боці вулиці вдень і вночі хтось ходить: удень — один, а вночі його змінює інший. Стало ясно: за будинком стежать.

І от взимку 1933 року прийшла черга Сергія[904]. Енкаведисти за своїм звичаєм постукали вночі. Увійшовши до помешкання, відразу попрямували до Сергієвого кабінету й почали нишпорити по шухлядах, забираючи всі папери. Потім розсипалися по інших кімнатах. Обшук тривав нестерпно довго. Та нарешті вони забрали все, що їм здавалося потрібним, включаючи золоту шаблю мого батька, й наказали Сергієві одягатися. Його повели, а я вийшла на балькон і звідти дивилася, як його підштовхнули до машини, як він туди сів... Бачу це як сьогодні, до найменших подробиць. І пам'ятаю, як у мене стиснулося серце в передчутті вічної розлуки.

Потяглися довгі болісні дні. В моїй душі було повне спустошення. Я механічно рухалася, щось робила, щось говорила, але горе було повсякчас зі мною й чавило мене своєю страшною вагою. Я не могла ні про що думати, окрім Сергія: що з ним? Я знала, що його тримають у новій в'язниці. Нарешті я зібралася на силі піти туди на розвідку. Мені призначили день побачення.

Наше перше побачення було для мене суцільною мукою, як, зрештою, й усі наступні. На зустрічах був присутній слідчий. Він втручався в нашу розмову, ставив нам питання, перетворюючи побачення в допит. Він намагався зловити Сергія на слові, доказати, що той бреше, питав мене, куди Сергій їздив, з ким бачився, звіряючи із свідченнями Сергія. Усе це він робив грубо, глумливо і на першому ж побаченні цинічно мені заявив: «Вам, звичайно, ясно, що він звідси вже ніколи не вийде на волю». І пізніше при кожній нагоді давав мені зрозуміти, що немає ніякої надії на звільнення.

На одне побачення я прийшла разом з Ївгою Миколаївною. Вона дуже важко переживала те, що сталося. І от слідчий сказав їй: «Ви ж знаєте, що причиною його арешту була ось ця ваша Тетяна. Це вона затягла його до контрреволюційної діяльности».

Сергій розпитував про дітей, передав їм подарунок: маленьку хатку, зліплену з чорного тюремного хліба. Він виглядав худим, але ні на що не скаржився. Та і як він міг щось сказати