Читати книгу - "Вибрані твори"

під пильним поглядом слідчого? Тільки я помітила, як тремтять у нього руки.

На одне побачення він прийшов без окулярів. Сергій з дитинства носив їх і не міг без окулярів читати й узагалі бачити на відстані двох кроків. І от раптом — окулярів немає. Я в тривозі спитала: «А де ж окуляри?» Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Так, ось бачиш, тепер у мене нема окулярів. Вони мені більше не потрібні». Від такої відповіди мені зробилося моторошно.

Був іще один епізод, про який мені лячно згадувати. Якось я привезла йому передачу — білизну й мило. Сергій простягнув мені згорнутий рушник і попрохав: «Будь ласка, випери це». Я зі здивуванням побачила, що це чийсь рушник і що з нього вирвано шматок так, ніби хтось викусив його зубами. Я запитала Сергія, що це таке, а він раптом спохмурнів і глухо кинув: «Ніколи не питай мене про це». Це прозвучало так, що я похолола і довго пізніше уявляла собі всілякі страхіття. Що ж це була за така жахлива таємниця, про яку не можна було навіть питати?

Тільки-но Сергія арештували, як мене негайно звільнили з роботи. Я спробувала знайти іншу роботу, але мені скрізь відмовляли, як тільки довідувалися, що я дружина Пилипенка. Коли проходила вулицею, вчорашні знайомі тікали на другий бік, аби не вітатися. Пригадую таке: йду, бувало, хідником, а мене хтось наздоганяє й неголосно шепоче: «Будь ласка, не обертайтеся. Я хочу почути, що з Сергієм Володимировичем. Я зараз вас пережену, йтиму попереду, а ви розкажіть». І ось людина мене переганяє, йде попереду, а я тихо розповідаю.

Минуло кілька місяців. У травні 1934 року усі жінки арештованих письменників з будинку «Слово» одержали повістки про те, що нас із дітьми висилають за межі України без права повернення й що нам дають три дні на збори й звільнення помешкання. При цьому від нас зажадали, щоб ми негайно поздавали наші пашпорти до міліції. Це означало, що ми були приречені на загибель: у СРСР без пашпорта не можна одержати ані прописки, ані роботи. Ми були ошелешені: що робити? Всі пішли до міліції й віддали свої пашпорти. Повернулися до будинку «Слово» й почали радитися.

Слово взяла Річицька. Її чоловіка, Андрія Річицького, колишнього есера, що пізніше займав важливий пост у компартії, засудили до розстрілу. Щодня, приходячи до тюрми, Річицька отримувала від чоловіка записку одного й того ж змісту: «Я ще живий». І ось тепер вона подала таку думку: треба звернутися до Максима Ґорького. Усім відомо, що Ґорький заступається за арештованих, а тут же виарештовано десятки письменників, це його повинно зворушити. Виявилося, що Річицька вже скомпонувала листа. Вона прочитала його, але тон нам не сподобався: він був суходіловий, як протокол з переліком прав, яких нас позбавили. Я запропонувала написати іншого листа, і всі зраділи. Я пішла додому й сіла писати. В мені все кипіло від обурення, що нам заподіяно таку кривду, і я писала в якомусь трансі. Лист вийшов сильний і промовистий. Коли я прочитала його жінкам, усі схвалили його, включаючи й Річицьку, але підписати його відважилося тільки п'ять чи шість жінок разом із Річицькою. Тепер постало питання: як передати листа Горькому? Адже нам дали тільки три дні — поштою одержати від нього відповідь ми вже напевно не змогли б. Тоді я зголосилася відвезти листа до Ґорького й того ж дня сіла на потяг і поїхала до Москви.

Прямо з вокзалу я пішла до Ґорького, який мешкав у буржуйському двоповерховому особняку. Я подзвонила, й мені відчинили. Я увійшла й сказала, що бажаю бачити Олексія Максимовича. Мені відповіли, що Олексій Максимович нікого не приймає, але я можу переказати свою справу секретареві. Незабаром з'явився один із секретарів Ґорького, і я йому простягнула листа, пояснивши, хто я й чому приїхала. Але секретар похитав головою: «Я не маю права взяти вашого листа. Вже давно Олексій Максимович не розглядає жодних прохань у справах арештованих. Він дав нам суворий наказ не приймати листи з такими проханнями ні від кого». — «Але цей випадок винятковий, — заперечила я. — Йдеться про родини багатьох українських письменників, мистців, композиторів. Можливо, згодиться якось допомогти». Секретар знизав плечима й дозволив мені залишити листа, пообіцявши показати його буревіснику революції. Я попрохала дозволу прийти наступного ранку, бо в моєму розпорядженні всього два дні. Секретар дозволив.

Коли я прийшла на другий день, то здивувалася, наскільки змінилося ставлення секретаря: він дружньо посміхався, підкреслюючи свою симпатію. «Вам дуже пощастило, — сказав він. — Ваш лист справив велике враження на Олексія Максимовича, і він вирішив написати Вишинському[905] у вашій справі. Тільки одне: він питає, чи можете ви присягнутися, що все, про що ви пишете, — абсолютна правда. Нічого не додано ані змінено». Я відповіла, що можу присягнутися. Тоді секретар поставив на звороті довгого конверта, якого тримав у руках, декілька сургучних печаток і простягнув мені зі словами: «Прошу. Ідіть з цим листом просто до прокуратури. Вишинський вас прийме».

Я попрямувала до прокуратури, що містилася на Покровці. Будинок був обнесений чавунною огорожею, біля брами стояли будки з вартовими, уздовж огорожі теж ходила варта. Коли я наближалася до брами, до мене наблизилася якась жінка і сказала: «Я бачу, що ви йдете до прокуратури. Можна й мені з вами? Я приїхала з України. Мого чоловіка безвинно арештовано. Я приїхала клопотатися за нього перед Вишинським». Я подумала, що буде непогано мені піти разом із нею: у випадку, якщо мене арештують, ця жінка зможе повідомити про це мою родину. Я їй це сказала, й вона погодилася. Тоді я підійшла до вартового й сказала: «Мені треба бачити товариша Вишинського». Той відрубав: «Його сьогодні немає». Тоді я витягла свого листа: «Ось, я маю листа до Вишинського від Максима Ґорького». Вартовий взяв листа, покрутив