Читати книгу - "Вибрані твори"

його в руках, потім кудись подзвонив і нарешті сказав: «Добре, можете ввійти». І повернув мені листа.

Ми обидві ввійшли. Очевидно, вартовий подумав, що ми прибули в одній справі. Поки дійшли до кабінету Вишинського, нас чотири рази зупиняли й питали, куди йдемо. І кожного разу казали, що Вишинського немає. І кожного разу лист Ґорького магічно відчиняв нам двері. Нарешті опинилися перед дверима до кабінету заступника Прокурора СРСР. Постукали й увійшли. В кімнаті сиділа секретарка. Вона зустріла нас дуже холодно, але взяла листа й сказала почекати. За хвилину повернулася й вказала нам на другі двері: «Ідіть туди. Товариш Вишинський вас зараз прийме».

Ми опинилися у величезній залі. З правого боку стояв довжелезний стіл, накритий червоним сукном і весь заставлений телефонними апаратами: очевидно, це був стіл для засідань. У глибині кімнати видно було ще один величезний стіл, перед ним стояв Вишинський. Я покрокувала йому назустріч через усю залу, почуваючи на собі його важкий погляд. Коли я наблизилася, то побачила, що він тримає у руці мого листа до Ґорького. «Чи це ви написали цього листа?» — пролунав його суворий запит. «Так»,— відповіла я. «Чи можете ви присягнутися, що все, що ви пишете, — правда? Всі наймення, які ви називаєте, усі події відповідають дійсности?» І я вдруге мусила присягнутися в правдивості всього, що я написала.

Дивно, що ці радянські сановники обидва забажали від мене присяги й прийняли моє «чесне слово» як доказ правдивости моїх слів. Вишинський, очевидно задоволений моєю «присягою», заявив: «Тоді можете вертатися до Харкова. Там ви зверніться до міліції, і вам усім повернуть ваші пашпорти. Я звідси туди подзвоню. Після цього ви повинні виїхати з України й можете оселитися, де хочете, звичайно, крім Москви та Ленінграда».

Усе це було сказано цілком коректно, навіть приязно. Я подякувала і вже повернулася, щоб іти, як раптом почула голос моєї супутниці, про яку я зовсім забула. «Товаришу Вишинський, — сказала вона, — я маю до вас особисту справу». Вишинський відразу спохмурнів: було видно, що така її заява його зразу роздратувала. «Яка ж у вас справа?» — «Між моїм чоловіком, — вона назвала прізвище, — і прокурором Української республіки Крайнім давня особиста ворожнеча, і прокурор Крайній арештував мого чоловіка, бо Крайній тепер займає такий пост, що має змогу помститися моєму чоловікові, звести з ним рахунки». Почувши це, Вишинський зблід й заговорив, люто ударяючи ребром долоні по столу, його слова я запам'ятала на все життя: «Я знаю, що моїми діями зруйновано багато життів, але це нікому не дає права твердити, що я це робив у моїх власних інтересах, і те ж саме я можу сказати про прокурора України. Ідіть!»

Я пішла, й дружина журналіста попленталася за мною. Я йшла з абсолютною впевненістю, що вона все мені зіпсувала. Ледве ми опинилися за дверима його кабінету, я відразу накинулася на свою супутницю: «Як ви наважилися таке казати? Чи ви розумієте, що ви все мені зіпсували? Ви пішли зі мною й потрапили до Вишинського тільки дякуючи мені, а тепер ви такого наговорили! Ви все зруйнували...» Жінка почала виправдовуватися, мовляв, вона мусила йому це сказати, бо не мала іншого способу пояснити причину арешту її чоловіка. Але я кипіла з обурення й не слухала її. Раптом за дверима, під якими ми стояли, почувся гучний голос Вишинського. Він наказував секретарці, щоб вона зв'язала його з українським прокурором Крайнім. Ми так і завмерли, навіть не подумавши, що хтось може побачити, як ми підслуховуємо під дверима кабінету. Бо тоді і нам, і нашій справі був би кінець. Вишинський почав гримати на Крайнього: «Що ти там наробив? Чи знаєш, що в мене щойно була дружина Пилипенка? Вона написала до Ґорького, і я одержав від нього дуже гострого листа. Він вимагає негайно скасувати все, що ти там наробив. Відразу поверни їм пашпорти, чуєш?!»

Я перестала слухати й побігла коридором, скотилася вниз по сходах, вибігла на вулицю й тільки там трохи віддихалася. Я пішла до Центрального поштамту на вулиці Ґорького, щоб зателефонувати мамі, а моя супутниця вже кудись зникла. На поштамті по міжміському телефону я набрала номер свого харківського помешкання, і мама одразу ж взяла трубку. Я розповіла, що тільки-но була у Вишинського з листом від Ґорького і що Вишинський наказав Крайньому повернути усім нам пашпорти. При цьому я попрохала маму переказати жінкам, щоб вони негайно йшли до міліції, бо завтра буде останній день, призначений нам до виїзду.

Поговоривши з мамою, я вийшла з будки й почала пробиратися крізь натовп. Раптом я почула позад себе голос: «Громадянко! Це ви щойно розмовляли в будці число таке?» Я обернулася: до мене звертався чоловік у цивільному вбранні. «З ким ви розмовляли?» — продовжував він, начебто мав на це право. Я зрозуміла, з ким маю справу, і відповіла, намагаючись зберігати спокій: «Я розмовляла з матір'ю». — «А чому ви називали імена таких високих осіб: Ґорький, Вишинський?..» Я відрізала: «Ви ж, очевидно, все чули. Я була в Ґорького. Він дав мені листа до Вишинського, і я пішла з тим листом до Вишинського. От і все». Чоловік вислухав мене і несподівано сказав: «Добре. Можете йти». Я пішла, але щохвилини чекала, що мене схоплять. Але мене ніхто не зачепив.

Коли я приїхала додому, мама сказала, що до мене багато разів дзвонили від Крайнього, щоб я, як тільки приїду, негайно до нього з'явилася. Та внаслідок усього пережитого мої нерви не витримали, я почувала себе зовсім хворою: у мене була висока температура. Скориставшись з цього, я лягла в ліжко, бо не була здатна йти до Крайнього, навіть якби хотіла. Наступного дня до мене з'явився посланець від прокурора, але мама сказала йому, що я захворіла й не можу підвестися з ліжка. Він ретирувався, а ми з мамою заходилися продавати речі, які вона ще не встигла зліквідувати. Ми продавали все майно за безцінь. Наприклад, фотель, який коштував щонайменше двадцять п'ять карбованців, ми віддали за карбованця. На наш