Читати книгу - "Вибрані твори"

будинок налетіли тоді покупці, як зграї стерв'ятників. Вони ходили по помешканнях і хапали речі майже задурно.

Я прохворіла три дні, а на четвертий до мене з'явився якийсь військовий і сказав: «Якщо ви така вже дуже хвора, що не можете йти, то от за вами прислали машину. Ви мусите негайно їхати до Крайнього». Мені нічого не залишалося, як послухатися наказу. Тим більше, що ми з мамою майже все розпродали.

В кабінеті Крайнього все було так, як я бачила у Вишинського: довга зала, в кінці якої стояв стіл. Крайній сидів у кріслі, його бліде туберкульозне обличчя кривилося саркастичною усмішкою: «Невже гадаєте, що я повертаю пашпорти тільки тому, що ви їздили до Ґорького й Вишинського? Так знайте, це не мало жодного значення. Я це зробив з власного бажання».

Я промовчала. Потім спитала, де мені одержати свій пашпорт. Бо, коли я зайшла до міліції, мені відмовили його повернути. «Так, це я дав таке розпорядження, — відповів Крайній. — Я вирішив віддати вам пашпорт особисто». І з цими словами він простягнув мені пашпорт. «Можете їхати, але пам'ятайте: коли ви десь влаштуєтеся, ви мусите написати мені вашу адресу, щоб я міг повідомити вам про вирок у справі вашого чоловіка». Я взяла пашпорт і вийшла.

Наступного дня ми виїхали з Харкова: мама з дітьми поїхала в Київ до Альоші[906] на той час, поки я знайду місце, де нам жити, а я за порадою знайомих поїхала до Калініна (колишньої Твері). «Це досить велике промислове місто, — казали вони. — Там знаходяться колишні Морозовські текстильні фабрики, вагонозавод, там великий педінститут, що був найкращим у царській Росії. Вам буде легко знайти роботу десь на фабриці, а ваші дівчатка згодом зможуть піти до педінституту».

Приїхавши до Калініна, я зразу ж знайшла кімнату, точніше не кімнату, а куток за перегородкою в родині фабричної робітниці. Пішла до міліції, зареєструвалася. Незабаром я знайшла інше помешкання, не у фабричному районі, а ближче до центру міста. І знову зареєструвалася в міліції. Й вирішила написати Крайньому, щоб він надіслав мені присуд на пошту «до запитання». Це було вже десь у квітні.

Минув травень, червень, і нарешті в липні я одержала листа від секретаря Крайнього. В ньому повідомлялося, що для одержання виписки присуду я маю з'явитися до прокурора того міста, де я мешкаю. Я пішла до калінінської прокуратури. Там на мене накинулися з криком: «Чому ви не зареєструвалися в міліції?» Я обурилася такій брехні: «Як не зареєструвалася? Я тричі міняла помешкання й кожного разу реєструвалася. Ви можете самі це перевірити».

Виявилося, що прокуратура Крайнього висварила калінінського прокурора за те, що він не стежить за засланцями: я вже три місяці живу в Калініні, а вони, тобто харківська прокуратура, не знають, де я. Зрозуміла річ, калінінський прокурор був лютий на мене за ці неприємності. Я все це вислухала, не кажучи ні слова, а в кінці попрохала сказати мені нарешті, який присуд одержав мій чоловік. Прокурор почав порпатися в паперах, витягнув якийсь аркуш і прочитав: «Засуджено до розстрілу». Я лише спитала: «Коли?» — «Тут не сказано», — відповів прокурор.

Але я знала, що так не буває. Коли повідомляють, що присуд виконано, то завжди подають дату. Мені було ясно, що це робота Крайнього. Я знала кілька випадків, коли родину повідомляли, що арештованого засуджено до розстрілу й вирок виконано без вказання дати, а згодом виявлялося, що цю людину не розстріляно, а заслано.

Я вирішила поїхати до Москви і звернутися в комітет Катерини Папкової — дружини Ґорького. Це була організація по допомозі політичним в'язням, у якій працювало багато юристів, адвокатів, що займалися справами тих, які були засуджені або про яких не було ніяких відомостей. Я їм передала відповідь, яку одержала, й вони почали розшукувати. За якийсь час мені повідомили, що нічого не змогли з'ясувати. «У вашій справі є щось дивне, — сказали вони. — Коли ми запитали Харків, нам підтвердили, що вашого чоловіка розстріляно. Та все ж тут не все ясно».

Я повернулася до Калініна.

Восени починалося навчання в школі, й мама з дітьми приїхали до мене. Я знайшла місце друкарки в Калінінському педінституті. Потягнулися важкі, безрадісні дні. У мене на душі було так само гірко, як і в перші дні після арешту Сергія. Часом я доходила до того, що ладна була покінчити своє життя і, коли б не діти, може б, так і вчинила. Але вони цілком залежали тепер від мене, і я вирішила присвятити їм своє життя.

Минув приблизно рік. І ось несподівано я отримала листа від Сергієвої сестри Людмили. З великим хвилюванням вона писала: є відомості, що Сергія не розстріляли, що він живий. Сергіїв брат Юрій їхав потягом з Полтави до Києва і в дорозі розговорився із якимось супутником: вони були в купе й могли розмовляти вільно. Супутник Юрія виявився музикантом, членом Державної капели бандуристів. Він розповів, що їхня капела оце повертається з досить незвичайного турне: вони їздили з концертами по таборах за північним колом.

Це особливі невеличкі табори, де тримають до двадцяти-тридцяти чоловік, причому про всіх них офіційно повідомлено, що вони розстріляні. Живуть там в'язні в абсолютній ізоляції. Юрієві спало на думку спитати бандуриста, чи той не бачив там випадково письменника Сергія Пилипенка. Бандурист захвилювався: «„Палату“? Аякже, бачив. Я його добре пригадую ще з Харкова, коли приходили співати до Остапа Вишні, а Сергій Володимирович до нас приєднувався й підтягував своїм гарним баритоном. Так, я його там бачив».

Коли