Читати книгу - "Пес на ім'я Мані"

Під час посиденьок ми вели цікаві розмови. Пан Ґольдштерн направду був фінансовим генієм. Щоразу я вчилася чогось нового. Гроші для літнього пана були чимось абсолютно нормальним і природним. Поступово і я стала інакше ставитися до грошей.

Раз на місяць пан Ґольдштерн читав лекцію для своїх клієнтів про можливості фінансових вкладень. Мої батьки не пропускали жодної.

Однієї суботи він запропонував мені нову ідею: одночасно з ним, раз на місяць, читати лекцію для дітей його клієнтів. Я погодилась. Першого разу прийшло тільки семеро дітей. Та чутки про мої майстер-класи швидко поширилися, і тепер я постійно мала двадцять-тридцять слухачів. За кожну лекцію мені платити 40 Ђ.

Кілька днів тому пан Ґольдштерн приніс мені свіжу ідею, запропонував заснувати разом з ним фірму, де б навчали дітей правильно інвестувати гроші. Таке йому спало на думку, коли він побачив мого нотатника, укладеного пані Козир. Ідея видалась мені геніальною. Уявити лишень: я, Кіра, — бізнес-партнер пана Ґольдштерна, фінансового генія!

Я запитала його, чому він обрав саме мене. Відповідь ідеально пасувала для мого журналу досягнень:

— Бо ти маєш добру кваліфікацію, багато знаєш і чимало досягла. Якби я не вважав, що така фірма удвох із тобою функціонуватиме успішніше, аніж під моїм одноосібним керівництвом, то нічого такого і не пропонував би. Ти зумієш навчити дітей більшого, ніж я сам.

Я мусила визнати його правоту і змогла це зробити тільки тому, що моя самодовіра незмірно зросла.

Та, незважаючи, на всю свою самовпевненість, я неймовірно хвилювалася. Попереду — жодного сумніву — мене чекали зовсім нові пригоди.

Я написала це і поставила крапку. Потім відхилилася на спинку стільця, перебігла очима текст на моніторі комп’ютера. Як на мене, написано добре.

Мій погляд упав на Мані. Я задумливо дивилася на гарного собаку. Ми давно вже не вели балачок, і мені кортіло запитати у нього, чому так сталося, але я боялась. Важко сказати, чого саме боялась, мабуть, відчувала, що та розмова стане останньою.

Тепер я вже не відганяла полохливих думок, навчилася відкрито приймати усе те, що наганяло на мене страх. Недовго думаючи, я взяла Мані на повідець і пішла з ним до лісу. Невиразна тривога, однак, не покидала мене, і прогулянка не тішила; горло перехопило від хвилювання, та й простували ми лісом повільніше, аніж звичайно.

Нарешті ми дійшли до нашого сховку. Ми вже давно тут не бували, тож лаз до гроту встиг зарости, доводилося через силу продиратися крізь хащі. Усередині гроту було вже не так затишно; усе, здавалося, змінилось.

Я засмутилася і довго не зводила з Мані очей, жадаючи в душі, щоб він заговорив. Я так давно не чула його голосу, що навіть почала сумніватися, чи не понавигадувала я собі наших розмов. Але ж ні, ми таки розмовляли!

Ледь не в розпачі я попросила Мані підтвердити, що він дійсно вміє розмовляти.

Вираз очей лабрадора змінився. Мені здалося, ніби я перенеслася у той час, коли Мані уперше заговорив до мене.

— Кіро, умію я говорити чи ні, не бозна-як важливо.

Я упізнала голос мого Мані і невимовно зраділа. А пес незворушно вів далі:

— Набагато важливіше, чи вмієш ти мене слухати і розуміти. Це так само, як із тією книжкою, яку ти пишеш. Хтось не зуміє почути того, що ти хотіла нею донести, і нічого в його житті не зміниться, а хтось навчиться мудро розпоряджатися грошима, і його життя стане багатшим та щасливішим.

Тієї миті, як Мані замовк, я знову не мала певності, чи наша розмова мені не наснилася. Збожеволіти можна!

Та нараз усе перемінилося. Нараз я зрозуміла, що все відбувається насправді. Пояснити цього я не могла, але й потреби такої не було. А ще мені раптом наче морозом поза шкіру сипонуло, бо я збагнула, що це наша остання розмова з Мані. Від гіркого смутку мені аж подих перехопило. Я потягнулася до лабрадора і надовго пригорнула до себе. Я обіймала його міцно, що мала сили, ніби сподіваючись спонукати його до подальшої розмови.

Потім мені згадалися слова пана Ґольдштерна: «Не сумуй за тим, чого більше немає; будь вдячною за те, що було…»

Для мене це означало одне: відтепер я повинна обходитися без порад Мані. Та, з іншого боку, був у цьому і позитив: якщо він більше не вмітиме розмовляти, то й жодна небезпека йому не загрожуватиме, ніхто не захоче проводити з ним наукових дослідів. Будь-хто поставиться до моєї історії як до фантазії маленької дівчинки. Я стиха заплакала. Мані повернув до мене голову і облизав. Я не суперечила. Я довго плакала, і сльози принесли полегшення.

За якийсь час я знову змогла ясно мислити і з вдячністю думала про все, чого навчилася від Мані. Зерно його науки впало на добрий ґрунт. Я вже не мала жодних сумнівів, що колись стану дуже заможною. Ймовірно, набагато швидше, ніж хто-небудь міг сподіватися. А ще я знала, що гроші зроблять мене щасливою. Тепер можна розповісти мою історію. Я зуміла так її написати, що ніхто до пуття й не зрозуміє, нафантазувала я собі голос Мані, чи він справді розмовляв зі мною. Глибоке відчуття вдячності хвилею накрило ме‑не. Я завмерла від щастя і ще цілу вічність просиділа з Мані у нашому сховку — востаннє… Несподівано у моїй голові визріла кінцівка моєї книжки. Повернувшись додому, я написала:

«Я щиро бажаю, щоб якнайбільше дітей почули те, що промовляє ця книжка. Пес на ім’я Мані і я будемо невимовно щасливими.

Стояти на власних ногах

Післямова для дорослих професора Юргена Ціммера

Коли руйнуються мури, спадає полуда з очей.

«Пес на ім’я Мані» — це книжка, якої давно чекали, книжка-першопроходець. Вона не повчає, зверхньо помахуючи вказівним пальцем, а дає дітям шанс хоч трішки прилучитися до привілейованої сфери діяльності дорослих — заробляння грошей. Упродовж 200 років — з того часу, відколи Фрідрих Фрьобель вигадав дитячий садок — його послідовники, як свідчить коментар часопису «Klein und gross», намагаючись захистити дітей від трудової експлуатації, засудили їх на невинні забави. Тепер настав час повернути дітям шанс збагнути — у зрозумілій для них, звісно, формі — що таке праця і як взяти участь у діяльності дорослих.

«Пес на ім’я Мані» руйнує зведені пересудами мури і розширює обрії. Підприємницька діяльність, підприємництво — це не дитяча праця, а захоплююча, сповнена несподіванок гра, яка спонукає до фантазії та винахідництва. Навчатися в умовах ринку означає навчатися в непевних умовах. Будь-яке, навіть найменше, бізнесове рішення пов’язане з ризиком. Якщо воно виявиться помилковим, економічні санкції не забаряться.

А ось правильні рішення приведуть урешті-решт до високих прибутків. «Бізнесові» ігри та забави в заробляння грошей — дуже серйозна справа. Ринок, хоч не звичайна, та все ж школа, і схожа вона то на доріжку для бігу з перешкодами, то на розгалужений лабіринт, де рішення доводиться приймати блискавично, то на майстерню прискіпливого ремісника, то на вправи для зміцнення розумових навичок, то на бюро з проведення надзвичайних заходів чи на біржу ідей.

Ринок, як і демократія, — це принцип. А принципами, буває, зловживають. Ринок — не бійка без правил, а прозорість, конкуренція, відповідальність за людей та природу, чесна гра, захист від поразок.