Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

що сірим полотном розіклався між нивами.

А на нивах копи і копи, куди не глянь, куди не звернись. Як величезні сірі птахи, що рівними рядами обсіли стерні і дрімають під навислою мрякою. Тихо там між ними, тільки ранній вітрець колоссям легенько подзвонює і десь під межею чіркають спросоння куропатви. Пізнає їх Зварич по голосу. Незадовго починається час ловів на них, час любого передосіннього ловецького сезону.

Та не на куропатви теперішнє літо, осінь, а може, і зима. Заполюють люди на людей, і не тільки рушницями, а всім, що може швидше досягнути і більше погубити отої двоногої звірини.

Як би на потвердження думок Зварича, із-за Вороняків загуділа гармата. Покотився той гуркіт по вижатих нивах, переплигнув через шлях і пірнув у сиву далечінь.

«Так ніби знову ближче, — подумав Зварич і натиснув на педалі.— Коби хоч не спізнитися назад і застати стрільців ще в Золочеві!..»

Із-за горбка вистрибнули чубки тополь. Останнє село перед Бужанами… Ще кілька кілометрів, одна гора, і вниз — просто до села. Тополі, що росли по краях двірської дороги, виглядали серед мряки, мов довгий ряд казочних лицарів, що станули муром проти ворога.

Зварич минув їх стрілою і зблизився до перших хат села. Нараз із-за корча вискочила перед ним на дорогу сіра постать, що ледве відрізнялась від сивої мряки.

— Halt! Wer da!

Зварич ледве міг спинитися у розгоні. Заїхав у рів і станув.

— Український січовий стрілець Петро Зварич! — вимовив голосно і помалу.

— Kto? кtо? — запитався вояк і підійшов ближче.

— Со раn za jeden? — сказав, придивляючись до Зварича.

— Я ж вам казав! Український січовий стрілець! — відповів Зварич, думаючи, що це вповні вистане для сторожі.

— Со mi tam jakiś striłeć! — махнув легковажно головою. — Pan vygląda podejrzanie! Ano, ze mną do komendanta!

І, не чекаючи на відповідь, уставився три кроки за Зваричем. Зварич мав уже в тому напрямі практику і знав, що не поможе тут ніякий торг чи вияснення. Без слова пішов наперед і за хвилю опинився в першій хаті, де спочивав «пан комендант».

Вояк розбудив команданта і здав йому звіт, причім Зварич вийшов такою підозрілою особою, що навіть не було мови щодо його випущення. В незвичайну пору гнався від границі ровером і не дуже хотів спинятися на святе слово «гальт!»

Командант схопився з ліжка як опарений і витріщився на Зварича.

— Со pan za jeden?

— Я воєнний доброволець, Петро Зварич, з Бужан!

— Ма pan dokumenty?

Зварич показав стрілецьку легітимацію. Командант довго оглядав її, аж до вікна підійшов, щоб відчитати. Врешті звернув Зваричеві.

— Ма pan szczęście, że ja umiem po rusku czytać. Możesz pan iść.[9]

Зварич швидко вийшов з хати і сів на ровер. Саме рушив, як на порозі з’явився вояк, який його придержав перед тим. Зварича аж кортіло показати йому язик, але здержався і тільки посміхнувся глумливо.

— Со się śmiejesz? — заревів вояк. — Stój! Ani kroku dalej![10]

Але Зварич не ждав. Цілою силою натиснув педалі і вмлівіч сховався за закрутом.

— Прокляті згінники! — закляв голосно. — Знаю їх усіх, з Білого Каменя!

Другий кінець села минув вихром, бо боявся, що, може, і тут є сторожа. Але не було нікого, і образа австрійського військового достойника лишилась непокараною.

Виїхав у чисте поле і відітхнув з полегшею. До Бужан нема вже ніякого села, то й сторожі ніде не буде, а в самих Бужанах хоч би й була, там вона йому нічого не зробить. Недавно пережита пригода не зробила на нім ніякого враження. Адже кілька днів тому ще не такого зазнав. Тоді не мав ніякого документа, крім індексу, і був собі звичайним бідним «цивілем». Нині вже не те. Він військовий, і не можна з ним так поступати, як з дурним Якимцем…

Не знати, чи покарано винних у тому вбивстві?!.. Напевно, бо Австрія все ж таки держава, котра має конституцію і шанує права своїх горожан. Тим більше військо!.. Хоч би це був навіть дурний Якимцьо… Поховали десь його вже давно і, може, призабули той страшний день… Наталка дуже любила його. Бувало, візьме тютюну в жменю і несе до дровітні. Якимцьо зуби шкірить з радости, зробить папіроску, викурить, а потім плює на долоню і гасить недокурок. Осторожний був…

Зварич незчувся, як серед отих думок під’їхав під останній горб перед Бужанами. Звичайно, злізав з ровера і йшов на гору пішки, але нинішній холодний ранок додавав енергії і бадьорости. Молодий хлопець чувся здоровим та дужим і легко «взяв» стрімку гору.

Звідси видно було Бужани як на долоні. Ось високі осокори коло камінного хреста, трохи далі, на майдані, школа, а ще далі, направо, приходство, закутане в мряку сльотливого ранку. Село ще не розбудилось зовсім. Десь-не-десь забрехала собака і когути піяли, мов наврочені,— сльоту пророкували.

На вид села збудилось у Зваричеві бажання якнайшвидше бути в ньому. Стільки днів минуло від його останнього побуту, а то не мирний час, що слимаком лізе і по-слимачому змінює відносини…

Ровер швидко нісся по стрімкій гладкій дорозі… Ось уже перші хати, ось уже громадська управа… Заїхав під школу і, оставивши ровер біля огорожі, побіг на задній вхід. Першу стрінув наймичку Юстину. Заспана і немита, брала воду коло криниці.

— Дай Боже здоров’я, Юстинко! — крикнув їй на привіт.

Юстина закліпала з дива очима і всміхнулася від вуха до вуха.

— Господи! Паничу, а ви звідки?

— Як — звідки? — здивувався Зварич. — 3 Золочева!

— А пан директор казали вчора, що ви вже вийшли з Золочева кудись і що тяжко буде вас відпитати. Збиралися нині їхати.

— Коли ми мали вийти?!

— Та таки вчора ввечір. Хтось доповів пану директорові, що ви і другі кудись пішли.

Зварич вірити не хотів, щоб це могло бути правдою. Вчора вечером вимарширували з Золочева на ту славну оборону міста і ще цієї самої днини знали про це в Бужанах. Вістка, ця бистролетна птаха, вже вспіла долетіти сюди.

— А знаєте, паничу: нашого єгомосця вчора шандарі забрали… — говорила Юстина. — Там такий плач. Пані і пан ходили до їмосці.

Зварича наче хтось окропом злив.

— Що ти кажеш?! — сказав більше вже до себе, як до Юстинки, і побіг до хати.

Підійшов під двері дядьків і постукав. Тихо… Тільки чути рівномірний хропіт дядька, знаний і незрівнянний на цілу околицю. Постукав удруге сильніше і довше.

— Хто там? — почувся зсередини змінений голос дядька.

Зварич натиснув клямку і ввійшов до кімнати. Занавіски на вікнах були спущені, і в кімнаті