Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

панувала сутінь.

— Хто то? — якось ніби злісно, ніби з острахом запитав Городюк.

— Та то я, Петро! — відповів Зварич.

— Петрику, то ти?! — скричав радісно Городюк. — Чому ж відразу не казав? Я вже думав Бог зна що.

Від Городюкового крику прокинулася і тета. Нервовим рухом сіла на ліжку і отворила широко очі.

— Що… де?!.. Хто то прийшов?..

Зварич без слова припав до її білої руки, яка ще судорожно трималася ковдри.

— Петро! — всміхнулася щасливо. — А ти звідки тут взявся?

— З Золочева, тето! — відповів, не піднімаючи голови.

Городюкова похилилась сидячи і припала устами до голови вихованка.

Петро почув, як якесь дуже любе, ніжне тепло розлилося йому в грудях і здержує віддих. Знав, що дядьки люблять його як сина, але ніколи не відчував цього так сильно, як тепер.

Збудили його дві сльози, що впали йому на шию, і нетерпеливий голос дядька.

— Жінко, та чого ж зараз плакати! Петре, а зі мною не привітаєшся?

Петро відірвався від руки тети і підійшов до дядька.

— Сервус! — вимовив твердо дядько і поцілувався з ним у лице.

Вимовив твердо цей товариський поздоров, але очі шклилися в нього, мовби й їм недалеко було до сліз.

— Ну, як же ж там при стрільцях? — запитав Городюк.

— Добре, але… але… дядьку, чи то правда, що отця Керницького арештували?

Городюк сумно похитав головою.

— Правда…

— Коли ж його взяли? Не можна було щось порадити?! Як же ж так: просто взяли і кінець?

— Не було ради! — відповів прибитим голосом Городюк. — Прийшли на приходство…

— Хто? — перебив Петро.

— Як хто? Жандарми!

— Наші? Бужанські-таки?!

— Ех! Коби-то наші,— зітхнув Городюк. — Ще можна було б до них промовити, а то чужі… Військова жандармерія.

— І що?

— Та що!.. Зробили ревізію. Шукали за якимись планами. Нічого, очевидно, не знайшли, але старого забрали.

— Лайдацтво чисте! Що їм був старий Керницький винен? Дядьку! Тут треба щось робити… Ходім до Керницьких!

— Почекай! Так зараз не можна… Зарано ще. Повстаємо, вип’ємо снідання, тоді підем.

— Треба щось робити… конечно треба, — гарячкувався Петро. — Я вже в Золочеві чув, що арештують москвофілів. Але про Керницького навіть не думав.

— І я так само, — говорив Городюк, натягаючи убрання. — Керницький нічого загалом не робив, а вже про якусь шпіонажу, то й думати смішно.

— Забрали старого… А… решта… в хаті… пані Керницька з донькою… їм нічого?

— Ні. Тільки випитували щось…

— І звідки могло таке впасти на Керницького?

— Мені здається, що це тільки якийсь донос… Але я не вірю, щоб Керницького довго тримали. Нема за що!..

— Донос?! Хто ж міг би… Керницький нікому нічого не завинив. Поляки не вважали його небезпечним.

Городюк підійшов до Петра і глянув на нього таємничим поглядом.

— А більше, крім поляків, нема нікого в Галичині?!

Петро не зрозумів.

— Українці…

— А більше нікого? — допитувався Городюк.

— Жиди!

— Ну, нарешті. Який ти недодумливий…

— Крім поляків і українців є ще в Галичині жиди, — додав злісно, поволі вимовляючи кожне слово.

Пані Городюкова махнула рукою.

— Ех! Тобі все тільки жиди… Бог зна хто доніс…

— Дай спокій, — перебив Городюк. — Я знаю, що говорю. Але це не повинно вийти поза нашу хату.

А звертаючись до Петра, додав:

— Вважай, Петре, що це поки що тільки домисел.

Петро з дива не міг вийти:

— Невже ж Берко міг би…

— Берко не Берко, але щось у тім є. Маю деякі підозріння, навіть докази. Но, але лишім це. Жіночко! — звернувся до Городюкової.— Давай лиш що-небудь поснідати.

Зварич ішов мовчки поруч Городюків. Роздумував над усім, що сталося попереднього дня на приходстві, і над тим, як воно тепер виглядає. Ввійшовши на подвір’я, видалось йому, що все вже не так, як було. Хата стояла якось безрадно на травнику, розсіяно поглядаючи вікнами на всі сторони. На гумні перед стодолою стояв віз, повний снопів, покинений і забутий. Ніхто тим, видно, не журився, що може за хвилю впасти дощ і замочити снопи. На подвір’ї ні живої душі. Навіть пси, що кожного разу вибігали з гавкотом, коли хтось зблизився до хати, нині зашилися кудись, забувши стародавній звичай на попівствах.

Перша стрінула їх пані Керницька. Зварич глянув на неї і очам не хотів вірити: як ця жінка могла так за одну ніч змінитися. Пригаслі очі дивились із-за підпухлих повік бездушно і тупо, що ще більш додавало їм розпучливого вигляду. Довкола уст, які пробували тепер усміхатися, потворилися глибокі морщини, що затирали веселість усміху і викликали сум.

Ціла постать пані Керницької, така проста, рівна донедавна, тепер пригорбилась, пригнулась, мовби давив на плечі тягар.

Підійшла зі своєю сумною усмішкою до Городюків і тихо промовила:

— Добре, що ви прийшли, бо я мало не здурію. Наталка вже хотіла по вас посилати. Так, знаєте, тяжко…

Не докінчила… Видно, що за ніч не виплакала всіх сліз, бо вони цюрком покотилися по лиці.

Зварич стояв збоку, і жаль налягав на його груди. Жалко було йому отця Керницького, що десь поневіряється по арештах, жалко пані Керницької, що ось розридалася в його присутності, жалко й Наталки, що десь по закутках виплакує свою діточу любов…

— Пані дорога! — відізвалась Городюкова. — Успокійтеся, кохані. Нарадимось зараз… щось зробимо.

— І я так думаю, — додав Городюк. — Ось приїхав Петро з Золочева, може, щось порадить. Він же військовий!

Пані Керницька відірвала руки від очей і глянула в сторону Петра. На її лиці майнула усмішка радости і надії. Певно, видалось їй зовсім природним, що Петро, військовий, Український січовий стрілець, дійсно одинокий може тут порадити чи помогти.

— Як ся маєте! — привітала його, коли Петро схилився до її руки. — Ви коли з Золочева?

— Нині раненько! — відповіла за нього Городюкова. — І уявіть собі, пані, якісь вояки задержували його по дорозі. Думали, що то шпіон і навіть арештували…

Петро легковажно посміхнувся.

— Арештувати не арештували, але задержали. Та я їм показав легітимацію, і пустили…

— Чисті вар’яти! — сказав ніби сам до себе Городюк. — То ж переходить усяке поняття.

Розмова весь час провадилась у передпокої. Городюки були такими частими гостями в домі Керницьких, що ні вони, ні пані дому не запримітили цього. Зрештою, хто звертав би увагу на це тоді, коли таке нещастя трапилось. Щойно як заговорив Зварич, пані Керницька пригадала собі, що ще досі не просила гостей до кімнати.

— Ви не дивуйтеся мені,— сказала до Городюкової,— я зовсім вже голову стратила.

— Але ж, пані,— відповіла Городюкова. — Чи то ми такі гості, щоб на нас звертати увагу?

Перейшли через їдальню до салону. В покоях