Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 14

− Організм с-с-самочки відновлюється з невластивою для невдосконалених землян швидкістю, високошановний А-атон, − шипляче повідомляє моєму господареві, що схилився над медкапсулою, лікар.

Не той із сивим волоссям, який лікував мене на кораблі рі-одо. Цей взагалі змієхвостий, як Чотжар. Тільки з пісочно-коричневим хвостом і темно-русявим волоссям. І янтарними очима, в яких палає палкий інтерес. Відверто науковий.

– Я бачу, над нею вже провели низку операцій і внес-с-сли зміни до роботи с-с-систем життєдіяльності. У тому числі прис-с-скорили регенераційні процеси. О-о-о, а от тут цікаво. Впізнаю почерк цинотів… – захоплено бурмоче ескулап, трохи лякаючи мене своїм фанатичним виглядом.

− На цей момент вона ще потребує лікування? – холодно цікавиться рі-одо. Вмить зупиняючи всі можливі дослідження мого зміненого борошнистими організму. І я цьому страшенно рада.

Мене й так уже трясе від спогадів про той жах. І по тілу колючими мурашками прокочується фантомний біль. Його було надто багато.

− Ні, високош-ш-шановний. Вона потребує тільки відпочинку та відновлювальних процедур, – витягується у струнку наг.

− Тоді ти вільний, − карбує господар, роблячи крок до моєї капсули.

І вже за хвилину я знову опиняюся у нього на руках. І мене знову кудись несуть. Тільки мені ніяк не збагнути, чого він проявляє стільки турботи. Чому він це робить? Чому просто не звелить йти за ним, як раніше.

− Пане, можна спитати? – шепочу несміливо, піддавшись миттєвому пориву. Майже одразу зрозумівши, що схибила.

– Не зараз, – припечатує суворо. А я слухняно замовкаю.

Голова все ще гуде після пережитого. І тіло ватяне. Напевно, якби поставив мене на ноги, я ледве змогла зробити кілька кроків. От він і несе, щоб часу не гаяти. Чистий прагматизм.

Заспокоївшись на цьому, я й сама не помічаю, як моя гулка голова знову схиляється чоловікові на груди. А потім і зовсім засинаю, заколисана його теплом. Дивно. Хазяїн більше не здається мені холодним. Це він змінився з якихось невідомих причин? Чи я його по-іншому почала сприймати?

Мене ніхто ніколи раніше не носив на руках. Нікому було.

А це так приємно, виявляється. Коли хтось великий та сильний притискає до себе. В моїй дрімоті мені навіть здається, що рі-одо дивиться на мене... Здивовано... Небайдуже... Це точно сон...

Прокидаюсь я від різкої зміни положення.

Мене ставлять на ноги. І, притримавши за плечі, злегка трясуть.

− Прокидайся, звірятко, − командує господар.

Доводиться розліпити очі. Ой. Ми… в очисному відсіку. Дуже схожому на той, що у рі-одо в апартаментах. Тільки зі значним переважанням чорного кольору в дизайні.

Переконавшись, що я не сплю, чоловік усаджує мене на гладку лаву.

І починає щось чаклувати з панеллю, що висвітилася на стіні поруч. Лунає м’яке дзюрчання, і я із захопленням помічаю, як починає набиратися вода в невеликому басейні, біля якого мене всадовили.

− Роздягайся, − повертає мене в реальність голос рі-одо.

Скинувши на нього очі, втрапляю у пастку пильного погляду. Біла брова здіймається нетерпляче. Ох. Так. Роздягатися. Наказ.

Хапаюся за поділ туніки й незграбно тягну її вгору, оголюючись вище пояса. Варто було б підвестися, але боюся, що ноги не втримають. І він не наказував...

Зі штанами складніше. Але і з цим мені вдається впоратися.

І тут до мене доходить, що господар напевно захоче, щоб я його помила. Як вчора. Отже, все-таки доведеться підвестися.

Стискаю краї лави, набираючись сил. І тут чую:

− У воду. Хутко.

І починає роздягатися сам. Знімає свій кітель. Сорочку, береться за пояс штанів... А я весь цей час сиджу і безглуздо витріщаюся, не вірячи своїм очам.

− Ти нариваєшся на покарання, звірятко? – цікавиться, мазнувши по мені темним поглядом.

– Ні. Пробачте, мій пане, − схаменувшись, я поспішно рухаюся до краю басейну. Вже наполовину повного.

Помічаю біля бортика чи то сходинку, чи то лавку. Якось потрібно на неї стати. І щоб не навернутись вниз головою. Обережно.

Зробивши глибокий вдих, підводжуся. І, хитаючись, роблю крок до краю. Так. Тепер треба обережно ступити вниз.

Але варто мені потягтися ногою до цієї самої сходинки, перед очима несподівано темніє від слабкості, що раптово накочує млосною хвилею. І я, незграбно змахнувши руками, починаю падати у воду.

Аби не головою... Аби не вбитись...

Як у сповільненій зйомці, бачу, як летить мені назустріч лискуча поверхня. І вже майже відчуваю удар від падіння. Приречено розумію, що зараз буде дуже боляче. Але час раптово зупиняється. Я зависаю в якихось сантиметрах від прозорої гладі. У безглуздій позі... і просто в повітрі.

А потім мене стрімко смикає назад.

− І все-таки ти нариваєшся, звірятко, − похмуро констатує господар. І навіть крізь дзвін у вухах я вловлюю в його інтонаціях передчуття.

Що мене тримає? Що взагалі відбувається?

Обмираючи від жаху, я відчуваю, як моїм тілом, наче лялькою, керує невідома сила. Невідома та незрима. Навіть борсатися не виходить. Ні руки, ні ноги не слухаються.

І від цього стає по-справжньому моторошно.

Мене здіймає у повітря. Розвертає обличчям до рі-одо. І я встигаю побачити круговий рух його пальців. Отже, це він? Навіть не торкаючись...

А я ще хотіла дізнатися, які у нього здібності. Дізналася от.

Ой леле.

Господар уже повністю роздягнений. Візерунок на його тілі, раніше майже повністю чорний, зараз переливається осяйним сріблом. Страшно... красиво. І дивиться він на мене так задумливо, наче вирішує, з чого почати.

Невже справді покарає? Але за що? Я намагалася зробити, як він наказав. Не моя провина, що мені стало погано.

Не моя.

Але... Може, треба було поповзом у воду залазити? Або задкуючи, щоб не впасти?

А тим часом рі-одо ступає на край басейну. Потім на ту саму сходинку-лавку, опиняючись зовсім поряд зі мною, завислою в повітрі. І тремтливою від страху.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍