Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

 

— Ні! — його голос був дзвінким і рішучим. — Любов не треба заслужувати! Любов просто є! Якщо вона цього не розуміє, то це її проблема, а не твоя!

 

Жінка різко повернула голову до Сапфіра, і її очі потемніли, мов грозові хмари.

 

— Хто ти такий, щоб говорити це? — вона прошипіла, але швидко знову повернулася до Габріеля. — Не слухай його. Це лише тінь твоїх сумнівів. Хіба ти не хочеш повернути ту матір, яку пам'ятаєш?

 

Габріель вагався. Його розум говорив йому, що Сапфір має рацію, але серце кричало інше. Він хотів знову відчути себе тим хлопчиком, якого мати любила. Хотів, щоб її очі світилися гордістю, а не холодом.

 

— Я... — він намагався знайти слова, але вони застрягли в горлі.

 

— Усе, що тобі потрібно, — продовжувала жінка, — це зробити один крок уперед. І тоді я знову полюблю тебе. Знову буду твоєю матір'ю.

 

Сапфір підійшов ближче, смикаючи його за рукав.

 

— Не слухай її! Це неправильно! Вона грає з тобою!

 

Габріель опустив погляд. Він пам'ятав, як мати колись обіймала його, і думав, чи можливо повернути це. Але його внутрішній голос, втілений у Сапфірі, тягнув його назад до реальності.

 

Він стояв посеред темного лісу, між спогадами та реальністю, не знаючи, який шлях обрати.

 

Габріель раптово зірвався на крик, його голос розірвав тишу лісу:

 

— Я мріяв про це все своє життя! Про те, щоб вона любила мене! Про те, щоб я був для неї важливим!

 

Його очі блищали від стриманих сліз, кулаки стиснулися так, що побіліли пальці.

 

Сапфір, побагровівши від обурення, вигукнув у відповідь:

 

— Але це неможливо, Габріелю! Справжня любов не має умов! Якщо тобі доводиться щось робити, щоб її заслужити, це вже не любов!

 

Його слова відлунювали в похмурому лісі, змушуючи Габріеля на мить замислитися. Але він не міг зупинитися. Погляд матері був немов магніт — пронизливий, владний.

 

Жінка втрутилася, її голос став шовковистим, але зі сталевим відтінком:

 

— Не слухай його, мій любий, — промовила вона, простягаючи руку до Габріеля. — Він бреше, щоб ти залишився нещасним. Він не хоче, щоб ти знайшов своє щастя. Подивися, я твоя мати, єдина, хто дійсно розуміє тебе. Тільки зроби крок до мене, і все стане, як ти мріяв.

 

Її рука витягнулася вперед, жест був одночасно ніжним і владним.

 

Габріель стояв між двома голосами. Один був наполегливим і твердим — Сапфір. Інший — спокусливий, лагідний, але якийсь відчужено холодний — його мати. Його розум затуманювали сумніви, і врешті-решт він не витримав.

 

— Може, ти правий, Сапфір, але... я хочу хоча б спробувати, — пробурмотів він і зробив крок уперед, наближаючись до жінки.

 

Гробова тиша впала на ліс. Навіть вітер, здавалося, завмер. Габріель спинився, відчуваючи, як щось змінилося, але не міг зрозуміти що.

 

Раптом мати почала змінюватися. Її обличчя втратило свої фарфорові риси, шкіра почорніла й потьмяніла, а тіло почало рости, зливаючись із тінями лісу. Очі спалахнули червоним вогнем, а її усмішка стала хижою й лякаючою.

 

— Що це?! — закричав Габріель, відступаючи назад.

 

Те, що колись було його матір'ю, перетворилося на велику темну постать. Її довгі руки, мов гілки, потяглися до нього, а голос став низьким і зловісним:

 

— Я чекала цього моменту, Габріелю. Чекала, коли ти сам піддасися мені.

 

— Це вона! Це та тінь! — закричав Сапфір, хапаючи Габріеля за руку, щоб витягнути його назад.

 

Габріель застиг. Все його тіло тремтіло, а розум був у полоні жаху. Він зрозумів, що припустився помилки, але чи не було вже занадто пізно?

 

Тінь з ревом накинулася на Габріеля. Її довгі чорні руки, схожі на живі гілки, обвили його тіло, притягуючи ближче. Її "обійми" були нестерпно холодними, немов крига, але найстрашніше було те, що вона почала роздирати його шкіру своїми пазурами. Кожен рух тіні був болісним, гострим, немов ножем, який різав не тільки тіло, але й душу.

 

Габріель кричав, але голос його здавався слабким, ледь чутним.

 

— Ти ніхто. Ти нічого не вартий. Ти лише тягар, який усі хотіли скинути, — шепотіла тінь йому у вухо своїм багатоголосим, зловісним тоном.

 

Сапфір стояв осторонь, його маленькі руки тремтіли, а обличчя було залите сльозами.

 

— Відпусти його! Відпусти, чуєш?! — кричав хлопчик, але тінь, здавалося, навіть не чула його.

 

Габріель чув голос Сапфіра десь у далечині, але він вже не міг відповісти. Тінь повністю занурила його у безодню жаху. Картинки одна за одною проносилися перед його очима: він бачив, як залишається зовсім один, як його мати відвертається від нього, як ніхто і ніколи не хоче прийняти його таким, яким він є. Він бачив своє життя безнадійним і пустим.

 

— Ти приречений, Габріелю. Ти завжди будеш сам. Єдиний вихід для тебе — це тиша. Смерть. Вічний спокій, — прошипіла тінь, і її слова відгукувалися в його голові, мов гул.

 

Він не міг рухатися. Не міг дихати. Його тіло було скуване болем і розпачем.

 

— Ні! Це не правда! Ти брешеш! — ледь прохрипів він, але тінь лише засміялася.

 

Сапфір упав на коліна, плачучи та кричачи:

 

— Габріелю, будь ласка! Не слухай її! Вона хоче, щоб ти здався! Ти важливий! Ти потрібен! Ти мій найкращий друг!

 

Ці слова пробилися крізь туман розпачу, що огортав Габріеля. І хоч біль не вщухав, у його свідомості почало з'являтися щось світле, крихітна іскорка.

 

— Сапфір... — прошепотів він, намагаючись зосередитися на голосі хлопчика.

 

Але тінь сильніше вп'ялася в нього, змушуючи його очі закритися і знову занурюючи у темряву.