Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

 

— Відчиніть двері негайно!

 

Габріеля мовби облило крижаною водою. Цей голос... Він миттєво впізнав його, навіть через роки й відстань. Його серце забилося сильніше. Це була його мати.

 

Сапфір із подивом поглянув на чоловіка.

 

— Хто це? — прошепотів він.

 

Габріель повільно, не відводячи погляду від дверей, проковтнув клубок у горлі.

 

— Це вона, — прошепотів він. — Моя мати.

 

Тиша повисла між ними, як сніговий покрив перед бурею. Сапфір зробив крок ближче до Габріеля, а той, зібравши всю свою волю в кулак, наблизився до дверей і простягнув руку до замка.

 

Він не знав, що чекатиме на нього за порогом, але розумів, що уникати цієї зустрічі більше неможливо.

 

Габріель з легким скрипом відчинив двері, і перед ним постала жінка, яка колись була йому найдорожчою у світі. Його мати. Вона стояла нерухомо, мов кам'яна статуя, і дивилася на сина поглядом, який пронизував до самих кісток. Її кучеряве сиве волосся було недбало зібране в гульку, а чорна спідниця й білосніжна блуза з рюшами додавали їй ще більшої суворості.

 

Габріель не міг поворухнутися. Його думки змішалися, а тіло здавалося чужим.

 

— Ти... — тільки й зміг вимовити він.

 

Сапфір виглянув із-за його спини, намагаючись зрозуміти, хто це. Його очі округлилися від здивування, і він тихо зойкнув.

 

— Ну, що ж, Габріелю, — заговорила жінка, і її голос звучав, як хрест між шелестом осіннього листя й холодним металом. — Як завжди, розчаровуєш. Ні листів, ні відвідин. Ані слова. І це твоя подяка матері?

 

Габріель хотів щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Він мовчки опустив погляд, як дитина, якій прочитують нотацію.

 

Тиша затягнулася, але раптом її порушив голос Сапфіра.

 

— А ти, мабуть, і не давала приводу, щоб тебе навідувати, — зухвало заявив хлопчик. Його маленька фігура, яка досі ховалася за спиною Габріеля, тепер виступила вперед. — Може, почнемо з того, як ти сама його ігнорувала?

 

Жінка повернула голову до Сапфіра і уважно подивилася на нього. Потім уголос розсміялася — глибоким, холодним, зловісним сміхом, який луною рознісся хатою.

 

— Малий захисник, — з насмішкою сказала вона. — Ти ще нічого не знаєш.

 

Сапфір насупився, але не відступив. Габріель, тим часом, стояв із опущеними руками, дивлячись на підлогу. Його піднесення, яке він відчував під час сніданку, розчинилося, як ранковий туман. Він почувався безпорадним, наче маленький хлопчик перед цією жінкою.

 

— У тебе є шанс виправити свою жахливу поведінку, — сказала вона, різко розвертаючись. Її чорна спідниця загрозливо майнула в повітрі.

 

— Куди ти йдеш? — нарешті видавив із себе Габріель.

 

— За мною, — коротко відповіла вона, не озираючись.

 

Її постать уже прямувала в бік лісу, що густо темнів неподалік. Габріель, немов під гіпнозом, рушив за нею, не звертаючи уваги на розгублений голос Сапфіра, який кликав його зупинитися.

 

— Габріелю! Не йди! Це пастка! — вигукнув хлопчик, схопивши чоловіка за руку.

 

Але той вирвався й мовчки рушив далі.

 

— Габріелю! — Сапфір уже майже кричав, але чоловік не обернувся.

 

Розуміючи, що іншого виходу немає, хлопчик кинувся слідом за ними. Ліс був темним і холодним, навіть попри денне світло. Віття дерев нависало, створюючи відчуття, ніби ліс живий і спостерігає за ними.

 

Габріель ішов прямо, не озираючись, мов тінь, що зникала все глибше в темряві. Сапфір біг за ним, стискаючи кулаки, і кожна його клітина кричала, що вони направляються в небезпеку.

 

Габріель і Сапфір усе далі занурювалися в похмурий ліс. Вітер ледь торкався їхніх облич, холодний і крихкий, як розбите скло. Гілки дерев ставали дедалі густішими, утворюючи над головами щільний дах, що поглинав світло. Сутінки огортали все навколо, і єдиним звуком залишався хрускіт гілок під ногами.

 

Жінка, що йшла попереду, ледь торкалася землі, рухаючись так швидко й плавно, що Габріелю довелося прискорити крок, аби не відстати. Сапфір задихався, проте не відставав, його очі металися між деревами, немов він боявся, що ліс оживе й поглине їх.

 

Раптом жінка зупинилася. Габріель теж зупинився, ледь не врізавшись у неї, а Сапфір застиг трохи позаду. Жінка повільно розвернулася, і тепер її обличчя здавалося ще більш дивним. Воно було надто ідеальним, надто гладким — ніби порцелянове. Жодної зморшки, навіть тих, які він пам'ятав із дитинства. Її очі, холодні й пронизливі, дивилися прямо на Габріеля.

 

— Ми майже прийшли, — сказала вона спокійно, але її голос звучав, як натягнута струна.

 

— Куди ти нас ведеш? — Габріель уперше наважився задати пряме запитання.

 

— До одного мого друга, — відповіла вона, усміхнувшись так, що її усмішка більше скидалася на тріщину на фарфорі.

 

— Якого друга? — наполягав Габріель, але жінка проігнорувала це.

 

Вона підійшла ближче, дивлячись йому прямо в очі.

 

— Ти хочеш, щоб я тобою пишалася? — тихо, але з дивним акцентом запитала вона.

 

Габріель не одразу знайшов, що сказати.

 

— Ти хочеш, щоб я знову любила тебе, як раніше? Щоб я пишалася тобою, як у дитинстві?

 

Ці слова застали його зненацька. Його тіло застигло, а десь у пам'яті почали виринати образи минулого: мати, яка цілує його перед сном, гладить по голові, сміється разом із ним. Але перед ним стояла інша жінка. Сувора, холодна, яка нічим не нагадувала ту добру матір із його спогадів.

 

— Габріелю, ти хочеш заслужити мою любов? — її голос став м'якшим, майже ніжним.

 

Сапфір, який досі мовчав, раптом вигукнув: