Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

В цей час піп на селі робить своє діло, складає протокол на батька, де пише цілу низку брехні: мовляв, бунтує, крім того, «рад свєржєнію єго вєлічества», не вірує в бога і таке інше; після чого назбирав чоловіка п'ятдесят селян, підмогоричив їх, підкупив і вмовив підписати протокол - підтвердити брехню, записану там.

Оцей-то документ і був матеріалом обвинувачення батька. А контрдокументом цього був лист, який на прохання батька був складений за підписом ста селян, які підтверджували, що Захар Добрянський ніяким бунтарством не займався, в працював чесно на користь села та громади. Коли батька звільнили з в'язниці, він зрозумів, що надалі жити і працювати в одному селі із ворогом-попом неможливо, і вирішив просити наросвіту про перевод в інше село.

Наросвіта задовольнила прохання батька і дала згоду на перевод в село Кисляк за сім кілометрів від села Михайлівки через ліс. Це було в кінці 1918 року; мені в той час було майже десять років.

Звичайно, і в Кисляку не було цілковитого спокою, тому що тоді управа на селах була майже відсутня. Скрізь сваволя: хто й не зван, і той був пан.

Всі військові частини, які тільки переходили через село, встановлювали свої порядки чи, скоріше, безпорядки; крім того, в той час на території Гайсинського району оперувала та переховувалася невелика банда під отамануванням Волинця, а він якраз був мешканцем села Кисляк.

Волинець розмістив свій штаб у приміщенні школи. Щоправда, це було якраз серед літа, коли діти до школи не ходили.

Одного ранку вартою чи розвідкою банди було затримано підозрілого військового, якого привели до штабу й стали допитувати на подвір'ї школи - хто він та звідкіля. Він став говорити так: «Я ж служив у вашій банді, невже ви мене не впізнаєте? Я попав у полон до більшовиків, а оце тільки вирвався від них, утік і знову повернувся до вас».

Не минуло і півгодини, не встигли гаразд із ним і порозумітися, як несподівано стала наступати Червона Армія на село.

Заторохтіли кулемети, почулися часті постріли з рушниць, - це було рано-вранці, коли тільки сонце стало показуватися на обрії.

Волинець та бандити, які були при його штабі та при канцелярії, ще спали, не сподіваючись біди. Кинувши всю канцелярію і все, що було, вони сипонули врозтіч, на ходу натягуючи штани, а хто і в руках ніс одежу, тікаючи до лісу.

Незабаром по їхніх гарячих слідах з'явилися верхові та піші більшовики.

Стрілянина затихла. Налетівши на канцелярію банди, більшовики найважливіше забрали, решту побили, поламали, порозкидали, розламали двері в льох; брали з нашої квартири, кому що подобалося, зі словами: «Бєрі, ето казьонниє вєщі» (цукор, мануфактура та інше).

Слідом за військовими частинами рушили з мішками селяни, які стали тягти, кому що попадалось.

Коли стрілянина зовсім припинилася, мати вийшла, дивиться - селянин тягне шкільного стола, одбила в нього; коли глядь, а з льоху бабка тягне більш як півчувала картоплі (картопля наша власна). Відвоювала й картоплю, висипала її в льох і мішок туди ж кинула та й каже: «Раз ти прийшла мене грабити, нема і мішка - іди геть з двору». Бабка (була вона в новому кожусі) нічого не відповіла і пішла з двору на шлях.

Мати та я полізли в льох, де побачили таку картину.

В льоху у нас стояла діжка з квашеною капустою місткістю десь так до восьми відер. В ній була наквашена не лише капуста, а були в ній і яблука - шарами: шар капусти, другий - яблук і так з низу до самого верху.

Непрошені гості, які тільки що перед цим були в льоху, діжку з капустою перекинули і, розкидавши капусту по земляній долівці льоху, повизбирували всі яблука до одного - «казьонниє вещі».

Та жінка, в якої одібрано картоплю із мішком, вийшовши на вулицю, підійшла до гурту селян, що стояли тут, а між ними і батько, і стала з лайкою та різними нецензурними словами скаржитись: «Трясця його матері... деж таке... я пішла, набрала картоплі в школі, а вчителька вибігла, відібрала картоплю і мішка не оддала».

Батько слухав та й каже: «Слухай, бабко, так оце ти в такому новому кожусі та й прийшла мене грабити? Останню картоплю, яку я сам із своїми дітками садив, обробляв та збирав? А чи знаєш ти, що в мене їх шестеро та всі просять - дай їсти? А ти на готовеньке? І тобі не сором?».

Бабка крутнулась на місці і, не кажучи нікому ні слова, пішла до своей господи.

Батько, пропрацювавши в селі Кисляк рівно три роки - кінець 1918-го, 1919-й, 1920-й, половину 1921-го, як я вже писав, повернувся знову у своє рідне село Михайлівку.

Проживши до грудня 1923 року в Михайлівці, батько помер. Мені в той час було 14 років.

Від грудня і до весни нам дозволено було жити в казенній шкільній квартирі, бо в нас не було власної хати. Навесні нам запропонували звільнити приміщення. Ми вже почали будуватися, але хата ще була не обмазана і не вкрита. Тому ми перейшли жити до діда у другу хату через сіни, де і жили до того часу, поки не закінчили будову своєї власної.

Дід, в якого ми жили, був рідний батько нашого батька. Він дозволив нам жити в себе без жодних застережень. Як я вже писав, через передчасну смерть батька я вимушений був залишити школу і працювати на господарстві. Садиба у нас була окрема, яку дід батькові наділив зразу, коли тільки його оженив. Батько засадив половину землі плодовими деревами, розпланувавши насадження правильними рядами.

Всієї садиби було разом 0,85 десятини.

Від шляху рядком росли великі ясени в ширину садиби, а з обох боків у довжину - вишні, черешні, сливи, груші-дички, верби та інші породи дерев.

Посередині садиби навскоси тяглося провалля, вимите дощовою водою, яка бігла із шляху по межі попід порубою (тином з гілля й соломи), далі перетинала садибу ізнову ж таки по межі попід порубою, але з другого боку, і врешті струменіла вниз до річки.

Свого часу провалля було досить-таки глибоке, коли ніхто не слідкував за ходом дощової води, але завдяки природним явищам та людським зусиллям провалля зменшувалося з року в рік: засипалось, закидалось…