Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Ні, — я рішуче хитаю головою. — Я в порядку, правда. Просто трохи втомилася. Зараз переодягнуся і піду працювати з трояндами.

Тато зупиняється, ніби вагається, чи варто далі розпитувати. Він знає мене занадто добре, щоб не відчути, що я уникаю розмови. Але зрештою киває.

— Добре, але якщо щось потрібно, ти знаєш, що я поруч.

Я мимоволі відчуваю, як тепло його слів трохи заспокоює мене. Але водночас відчуття провини стискає груди. Як я можу приховувати таке від нього? 

Я проходжу в свою кімнату, намагаючись не зупинятися на роздумах. Переодягаюся у старий робочий одяг, який пахне землею й сонцем, і повільно підходжу до вікна. У саду, серед  літніх барв, ростуть нові кущі троянд, які ми посадили нещодавно.

"Троянди — це завжди робота," — колись сказав тато. І сьогодні я готова зануритися в цю роботу з головою. Може, хоч вона допоможе мені впорядкувати хаос у голові.

Я виходжу в сад, і гаряче повітря одразу огортає мене. Лише перші дні червня, а сонце вже добряче припікає. Земля під ногами суха, а в повітрі стоїть легкий аромат троянд, змішаний із запахом трави. 

Я беру садові ножиці й підходжу до першого куща. Деякі його квіти вже відцвіли. Я обережно нахиляю гілку й обрізаю те, що більше не прикрашатиме сад.

Рухи повторюються, монотонні, майже медитативні. Я намагаюся зосередитися на роботі: зрізати відцвілі квіти, прибрати зайве, дати простір для нових бутонів. Але думки знову повертаються до головного.

Кожен зріз нагадує мені про вибір, який тепер стоїть переді мною. Про рішення, яке змінить усе.

Я намагаюся уявити, як Дем’ян реагує на новину. Чи буде він спокійним? Розгубленим? Або роздратованим? Я не знаю. Це невідоме тисне на мене сильніше за все.

Відрізаючи ще одну гілку, я розумію, що троянди — це теж метафора. Щоб вони цвіли, потрібно час від часу прибирати зайве. Обрізати старе, щоб дати місце новому.

"Може, це знак?" — думаю я, зрізаючи останню з відцвілих троянд. Що, можливо, моє життя зараз проходить через таку ж обрізку. Щось завершується, щоб дати місце новому, хоч я і не знаю, що саме на мене чекає.

Коли всі зів’ялі квіти зняті, я вдихаю глибше. Руки болять, але в душі стає трохи легше. Нехай навіть троянди не відповідають на запитання, вони хоча б допомогли мені на мить відволіктися.

Я кладу ножиці на лавку і обертаюся до воріт, злегка втомлена, але спокійніша після улюбленої роботи. Літній вечір вже починає опускатися на сад. Я зупиняюся, помітивши знайомий чорний автомобіль, який повільно заїжджає на подвір’я.

Дем’ян.

Моє серце стискається. Спершу я відчуваю радість — він нарешті  повернувся. Але ця радість швидко згасає, ніби її хтось загасив холодною водою.

Я згадую, що маю сказати йому. Про нас. Про дитину.

Моє дихання стає частішим, і я відчуваю, як страх накочується хвилею. Я навіть роблю крок назад, ніби це допоможе уникнути розмови.

Дем’ян зупиняє машину і виходить. Його постать, така знайома й упевнена, виглядає майже спокійною. Але одразу ж я помічаю, що він приїхав не один.

З пасажирського боку двері відчиняються, і я бачу жінку. Висока, струнка, з ідеальною зачіскою і бездоганним одягом. Вона виходить із машини легко, ніби належить до цього місця, ніби має тут бути.

Я завмираю. Холодний піт пронизує мене сильніше за вітер, який раптом гульнув за моїми плечима. Хто вона? Чому вона тут?

Дем’ян кидає на мене короткий погляд, помічаючи мою присутність.

— Лідо, — говорить він. Його голос звучить нейтрально, але я помічаю тінь напруги в його очах. Щось у ньому змінилося, стало іншим. 

Я намагаюся зібратися, приховати всі свої почуття. Але відчуваю, як руки мимоволі стискаються.

— Так, слухаю вас, — відповідаю тихо, не зводячи погляду з жінки.

Вона стоїть поруч із ним, усміхаючись так, ніби між ними щось є. Щось більше, ніж я можу зрозуміти.

Мій страх стає ще сильнішим. Раптом ця розмова, яка й так була для мене надскладною, здається майже неможливою.

— Лідо, це Вероніка, — говорить Дем’ян, зупиняючись переді мною. Його голос спокійний, навіть трохи теплий, але я чую в ньому ту нотку, яку не можу розгадати.

— Вероніко, це Ліда. Моя садівниця,  — додає він, обертаючись до жінки.

Вона дивиться на мене і простягає руку з такою природною ввічливістю, що я відчуваю себе майже зобов’язаною відповісти. Її рука тепла й сильна, а усмішка виглядає так, ніби вона завжди на місці.

— Дуже приємно, — говорить вона, і в її голосі звучить крапля фальші.

— І мені, — відповідаю я, хоча слова виходять трохи приглушеними.

Я кидаю швидкий погляд на Дем’яна, намагаючись зрозуміти, чому вона тут. Але його обличчя — непроникна маска. Він, як завжди, контролює свої емоції, не даючи жодного натяку на те, що він думає чи відчуває.

— Вероніка — моя… — він робить паузу, ніби шукає правильне слово. -- Від сьогодні вона житиме в цьому домі. 

Раптом від почутого мені хочеться зникнути. Весь цей момент здається неправильним. 

Дем’ян дивиться на мене трохи довше, ніж зазвичай, але не каже нічого. І це мовчання здається найгучнішим із усього, що відбувається.

-- Демяне, нам з вами потрібно поговорити. 

-- Ми поговоримо, але трохи згодом. Зараз я зайнятий. Я покличу тебе, Лідо, -- коротко сказав Дем’ян й поклавши руку на талію Вероніки, повів її до будинку. 

*** 

Продовжуємо? Чи хочете ви бачити часті оновлення цієї історії? Чи вам більше подобається Серце за гроші?