Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

16

Розділ 16

Це що, день несподіваних сюрпризів? — подумала я, проводжаючи поглядом Дем’яна та Вероніку.

Він повів її до будинку, щоб показати своє помешкання, а мені сказав, що тепер вона житиме тут. Але у ролі кого? Невже Дем’ян міг так швидко забути Еліну? Він так кохав її, і я була переконана, що вони ще не завершили свій шлях разом. Частинка її має мати продовження. 

Я не розуміла, що відбувається. Якщо Дем’ян зараз в домі з іншою жінкою, то це могло означати лише одне: всі ці дні, коли я хвилювалася за нього й просила Господа, щоб захистив його, він розважався з цією Веронікою. Але чому? Втрата Еліни була ще занадто свіжою. Він виглядав спустошеним після її смерті, і я не могла уявити, як він міг так швидко перейти до нових стосунків.

Може, я просто не розуміла, що відбувається в його душі? Може, йому було так боляче, що він шукав спосіб втекти від спогадів, від тіні, яку залишила Еліна? Але чому це повинна бути Вероніка? Чому саме вона, і чому зараз?

Всі ці питання, які не давали мені спокою. Вони заполонили мою голову, коли я залишалася сама. Чи мала хоч якесь право на ці роздуми?

Чи можу я засуджувати його шлях до щастя? Звісно, ні. У мене немає на це права й ніколи не буде. Але як бути з дитиною, яку я чекаю від Дем'яна? Чи маю я право щось вимагати від нього?

Немає у мене такого права. У тому, що сталося, лише моя вина. Я сама прийшла до нього й попросила стати моїм першим чоловіком, тому за все відповідати повинна лише я.

Я стояла вдивляючись у темряву, яка огортала сад. Сьогодні ніч буде неспокійною. Навряд чи мені вдасться заснути.  Постоявши ще кілька хвилин, я пішла до будинку. Можливо, після вечері Дем’ян захоче поговорити зі мною. Я вислухаю його і лише потім прийму рішення, як жити далі.

Але мої сподівання виявилися марними. Після вечері Дем'ян закрився у своїй спальні з Веронікою. У тій самій кімнаті, де раніше він був з Еліною, потім зі мною, а тепер у його ліжку Вероніка. Їхній сміх лунав на весь будинок. 

Від цих звуків моя душа розривалася від болю. Я відчула себе брудною, приниженою. Жінкою, у якої зовсім немає гордості та поваги до самої себе. Чого я очікую? – питала я себе. Невже ще й досі на щось сподіваюся? Я навіть собі боялася зізнатися про що мрію.

Я підійшла до дзеркала, уважно вдивляючись у своє відображення. Очі були червоними, обличчя втомленим, а плечі – згорбленими від тяжкості невисловлених почуттів. Я ніколи не була красунею, але те, що я бачу в дзеркалі зараз, було гірше за привида. Здавалося, що життя залишило на мені свої грубі відбитки, як невидимі шрами, які бачу лише я.

– Це треба припинити, – прошепотіла я до себе, і мої слова злилися з тишею, яка огортала кімнату.

Я повинна це припинити. Мені ніколи не зрозуміти Дем’яна. Його думки, його вчинки – все це залишалося для мене загадкою. Але я точно знала одне: у його житті для мене місця немає. Тепер є Вероніка. Можливо, саме ця жінка має стати матір'ю дитини, яку я мала народити? Хто ж знає?

Я глибоко вдихнула.

– Завтра я сама піду до нього. Ми поговоримо, і нехай буде, що буде, – промовила я тихо, але твердо.

Цієї ночі, як я й передбачала, сон так і не прийшов. Я лежала в темряві, вдивляючись у стелю, що губилася в сутінках кімнати. Моя рука інстинктивно лежала на животі. Малюк... нове життя, яке зародилося в мені тієї дивної ночі.

Я не могла сказати, що це плід великого кохання. Кохання, тут не було взагалі, принаймні зі сторони Дем’яна точно. Але я знала, що для мене ця дитина стане сенсом усього життя.

Значить, так захотів Бог. Можливо, це його спосіб нагадати мені, що в кожному кінці є початок, і навіть найтемніша ніч колись закінчується світанком.

І насправді я безмежно вдячна йому за це чудо. Ця маленька душа, яка тепер жила в мені, була моїм порятунком. Моєю надією. Моєю відповіддю на всі ті запитання, які я ставила собі ці останні місяці.

Ніч видалася довгою, але з її першими променями я зрозуміла: усе, що має статися, відбудеться. А я знайду в собі сили йти далі – навіть якщо цей шлях виявиться складнішим, ніж я могла собі уявити.

Прийнявши душ, я одягнулася й пішла на кухню, щоб поснідати. Тепер я мала уважно піклуватися про себе та своє здоров’я. Дитина потребувала, щоб я була сильною й відповідальною.

– Доброго ранку, Поліно, – привіталася я, заходячи до кухні.

Поліна швидко обернулася до мене. Її обличчя було зосередженим, навіть трохи сердитим. Я потягнулася до шафки за чашкою, щоб приготувати собі какао, але вона жестом зупинила мене.

– Не такий він уже й добрий, Лідо, – зітхнула вона. – Щойно тут хазяйнувала нова господиня. Бачила б ти це шоу. Якщо так і далі піде, я просто звільнюся з цієї роботи. Стільки претензій, скільки за останні пів години, я навіть за всі роки роботи не чула.

Я хотіла запитати, що саме сталося, але в цей момент до кухні зайшов Дем’ян. Його присутність завжди була для мене наче удар блискавки.

– Поліно, звари мені каву й принеси до мого кабінету. Сьогодні я снідати не буду, – коротко наказав він, навіть не глянувши в її бік.

А потім його погляд впав на мене. Той погляд… Холодний, важкий, як тягар, від якого хочеться зникнути. Мені здалося, що я провалилася крізь землю.

– А ти, – його голос здавався спокійним, але в ньому відчувалася сталь, – за мною до мого кабінету.

Він навіть не оглянувся, щоб перевірити, чи я йду за ним. Просто розвернувся й пішов, залишивши за собою атмосферу напруги, яка буквально розривала мене зсередини.

Я ковтнула повітря, намагаючись заспокоїтися. Що він хоче сказати? Що я почую цього разу? Моя рука мимоволі торкнулася живота, наче шукаючи підтримки.

Зібравшись із силами, я пішла слідом за ним.

Йдучи слідом за Дем’яном, я задумалася про те, що щось у ньому змінилося. Він став іншим. Звісно, він не змінив зачіску й не оновив гардероб, мова йшла про його погляд. Тепер в його зелених очах замість рішучості та впевненості з’явилася злість. Але на кого? Хто і як саме завинив перед ним?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍